Список форумов NAMASTE NAMASTE
Эзотерический портал
 
 FAQFAQ   ПоискПоиск   ПользователиПользователи   ГруппыГруппы   РегистрацияРегистрация 
 ПрофильПрофиль   Войти и проверить личные сообщенияВойти и проверить личные сообщения   ВходВход 

Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV

 
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов NAMASTE -> Религия
Предыдущая тема :: Следующая тема  
Автор Сообщение
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Сб Фев 09, 2008 2:05    Заголовок сообщения: Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV Ответить с цитатой

Куди подівся Іуда Іскаріот?

Перший учасник єрусалимської програми захисту зрадників



Поцілунок Іуди Іскаріота (художник Джотто ді Бондоне). Символ зради, замаскованої під відданість. Низькорослий семіт Іуда намагається дотягнутися до на голову вищого гала-галілеянина Ісуса

Всі знають, що Ісус вибрав 12 апостолів. Згідно з Євангелієм, «призначив він дванадцятьох: Симона, якому дав ім’я Петро; Якова, сина Заведея, та Івана, брата Якова, і дав їм ім’я Воанергес, у перекладі — Сини грому; Андрія, брата Петра; Филипа, Вартоломея, Матвія, Тому, Якова, сина Алфея, Тадея, Симона Кананія та Іуду Іскаріота, що його зрадив». Всі вони були молодими людьми, мали по 20—25 років.

Апостол Іуда Іскаріот був етнічним іудеєм і походив з іудейського поселення Каріот. Всі інші апостоли були етнічними галілеянами (галлами) і походили з міст Галілеї.

Першопричиною Іудиної зради була його об’єктивна неспроможність сприймати поняття, складність яких перевищувала його індивідуальну розумову «планку». Це той випадок, коли генетика, закріплена відповідним вихованням, доволі жорстко обмежує пізнавальні можливості людини (докладніше у статті Чому Іуда зрадив Ісуса?).

Згідно з Євангелієм, в ніч з середи на четвер «один із дванадцятьох, що звався Іуда Іскаріот, пішов умовитися з первосвящениками та начальниками, як би його видати, і каже: Що хочете мені дати, я вам його видам? Почувши це, вони зраділи й згодились дати йому гроші, і відважили йому тридцять срібняків. Він пристав на те і з того часу шукав сприятливої нагоди, щоб видати його тайкома».

Останній раз Євангеліє описує Іуду в момент, коли він видає Ісуса слугам єрусалимського Синедріону — тодішнього іудейського парламенту. «Тож Іуда, один з дванадцяти, узявши велику юрбу слуг первосвящеників, фарисеїв та старших народу, прибув туди з ліхтарями, смолоскипами, мечами та кілками. Зрадник дав їм знак, кажучи: Кого поцілую, то він: візьміть його й ведіть під доброю сторожею».

Подія відбувається в темряві, тому для безпомилкової ідентифікації Ісуса найкраще підходив фізичний контакт. До того ж, зробивши поцілунок, Іуда розраховував вдати з себе невинного і «вийти сухим з води». Проте Ісус рішуче ламає його плани: «Та Ісус, знаючи все, що мало з ним статися, сам вийшов і мовив до юрби: Кого шукаєте? Ті відповіли: Ісуса Назарянина. Каже їм Ісус: Це я. Стояв же з ними Іуда, що його зрадив. Коли він їм сказав: «Це я», вони подалися назад і впали на землю. Тоді він спитав їх удруге: Кого шукаєте? Вони сказали: Ісуса Назарянина. Озвався Ісус: Я вам сказав, що це я. Коли, отже, шукаєте мене, пустіть цих, хай ідуть».

Ісус, випереджаючи зрадника, сам виявляє себе. Але в слуг Синедріону був твердий наказ — брати лише того, кого поцілує Іуда. Німа сцена — всі з очікуванням дивляться на зрадника. «Іуда ж відразу підійшов до Ісуса, щоб його поцілувати, й каже: Радуйся, учителю! І поцілував його. Ісус його питає: Чого прийшов єси, друже? Іудо, поцілунком видаєш Сина людського?» Ісус демонстративно виявив зрадника, тож Іуді не вдалося «видати його тайкома». Тепер про його вчинок знатимуть усі: він зробив вільний вибір, прийняв свідоме рішення і здійснив фатальний крок.

Більше в Євангелії про Іуду не згадується жодним словом. Фрагмент про «розкаяння Іуди» (Матвій 27.3-10) є пізнішою фарисейською вставкою (про цю та інші вставки див. у книзі «Пшениця без куколю»). Ця вставка дуже дивна: «Тоді Іуда, що зрадив його, побачивши, що його засудили, розкаявся й вернув назад тридцять срібняків первосвященикам і старшим. Згрішив я, — сказав, — видавши кров невинну. Ті ж відповіли: Що нам до того? Ти побачиш! Тоді він кинув гроші у святиню, пішов геть і повісився».

По-перше, наведена у вставці поведінка Іуди не надається для жодного пояснення. Він же з самого початку знав, що Синедріон рішуче налаштований вбити Ісуса (про це знали всі апостоли). Іуда підкреслив свою зневагу до Вчителя тим, що продав його за 30 срібних шекелів — символічну ціну раба. Все логічно. Аж тут він раптом вішається, не чекаючи, поки Пилат виголосить вирок. А якби Пилат виправдав Ісуса? Також би повісився — від безсилля вбити Вчителя?

По-друге, це єдина антиіудейська вставка. З неї випливає, неначе Іуда усвідомив злочинність свого вчинку і, відповідно, злочинність Синедріону. Але ж фальсифікація була організована і спонсорована Синедріоном. Тож не зрозуміло, навіщо автор вставки здійснив це самозвинувачення.

Якби цієї вставки не було, то ми б справді подумали, що Іуда зрадив і кудись собі подався. Так би мовити, «вибув з гри» і вже немає жодного значення, що з ним сталося. Але відверте бажання фальсифікатора переконати нас в тому, що Іуда вмер, вимагає ретельніше приглянутись до цього моменту.

Почнемо наше сакральне розслідування з питання: «В чому полягала зрада Іуди?». Для початку він видав Ісуса в руки Синедріону. Але в того не було формальних підстав засудити його на смерть: «Первосвященики ж та весь Синедріон шукали ложного свідчення на Ісуса, щоб Його вбити, і не знайшли, дарма що було з’явилось багато ложних свідків, та свідчення їхні не були згідні». І ось тут, коли вже були вичерпані всі звинувачення, первосвященик висуває останній, «убойний» аргумент: «Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти хрестос — син Божий. Ісус відповів: Ви кажете, що це Я. Тоді первосвященик роздер свою одежу, кажучи: Він сказав богохульство! Нащо нам іще свідків? Ось ви тепер чули богохульство! Як вам здається? Ті відповіли: Він винен смерті».

Пояснимо, що основою іудейського світогляду є положення про неможливість набуття їхнім богом жодної матеріальної форми. Він відмежований від свого творіння нездоланною прірвою. Зокрема, про це прямо сказано в «13-ти принципах іудаїзму». Іудеям суворо заборонено зображати свого бога і вимовляти його ім’я. Навіть саме слово «бог» вони пишуть як «б-г». Ототожнення з Ієговою будь-якого чоловіка вважалося для іудеїв найбільшим блюзнірством і заслуговувало найвищої міри покарання. Фраза «хрестос — син Божий» якраз і означала втіленого Бога — боголюдину. Ісус не заперечив, що вважає себе боголюдиною, тому судді без жодних сумнівів винесли вирок: «Він винен смерті». Більше їм не потрібно було жодних доказів.

Але нас цікавить інше питання: звідки первосвященик довідався, що Ісус визнає себе втіленим божеством — сином Божим? Адже Ісус про це сам нікому не говорив і категорично заборонив апостолам про це розповідати: «Озвався Симон Петро й каже до Нього: Ти — хрестос, Син Бога живого. І Він наказав їм гостро, щоб вони нікому не казали, що Він хрестос» (Матвій 16.16-20, Марко 8.29-30). Відповідь очевидна: первосвященик міг про це дізнатися лише від Іуди. Апостол-зрадник виявився дуже корисним інформатором.

За кілька днів — після воскресіння Ісуса — стало зрозумілим, що справжня боротьба між іудейським і арійським світоглядом лише починається. В цій духовній війні Іуда, що знав Ісусову громаду зсередини, для Синедріону був надзвичайно важливим «штиком». Тому виникла потреба забезпечити його недоторканість. Бо після того, як Ісус демонстративно викрив зрадника, з’явилося немало щиро бажаючих відправити Іуду «на лоно Авраама, Ісаака та Яакова». Тому найкращим захистом могло стати переконання потенційних месників, що Іуди вже немає. Що він сам себе покарав, тож «справу про зраду боголюдини» закрито. А для того, щоб народ гарантовано повірив у правдивість вставки, вона написана в антиіудейському дусі. Для більшої переконливості зроблена ще одна вставка про те, що Іуда був банальним злодієм (Іван 12.6). Мовляв, жодної ідеології — просто був простакуватим і трохи жадібним.

По-суті, для захисту Іуди як надзвичайно важливого інформатора була здійснена спецоперація прикриття. Іуда став першим учасником «програми захисту зрадників», документально зафіксованій у формі згаданої безпрецедентної вставки в Євангеліє.

Наявність цієї вставки з метою захисту Іуди-зрадника є ще одним доказом того, що Євангеліє фальсифікувалося «по гарячим слідам», коли ще були живими описані в ньому діючі особи. Судячи з характеру вставок, вони були впроваджені в «Добру Новину» до руйнування Єрусалима, тобто до 70 року н. е. Якщо ж врахувати стрімкість євангельських подій і поспішність, з якою робилася фальсифікація, то, найвірогідніше, все було завершено в 30-х роках.

З цього часу пружина людської історії почала розгортатися з небаченою силою, бо в одній точці — на клаптику землі Палестини — зійшлися два протилежні полюси, теза й антитеза, добро та зло, світло й пітьма. Це глобальне протистояння закодоване в двох іменах: Ісус Хрестос та Іуда Іскаріот.

Ім’я Ісус (Іс, Єс, Ясь) означає світлий, ясний, сонячний.

Прізвисько Іскаріот (арамейською «іс Каріот», тобто людина із Каріота) має символічний сенс «з пітьми», адже «каріот» — це щось темне, від кореня *кар — темний, карий, темно-коричневий. Від цього кореня також походить назва потоку поблизу Єрусалима — Кедрон-Кардон («мутний потік»), оскільки він наповнювався водою лише під час дощів. Звідси ж походить і слово «карма» — бруд минулого життя.

Прізвисько Хрестос (Хрест) походить від гелленського слова «хрестос», яке позначає такі якості, як «хороший, найкращий, добрий, доброзичливий, щасливий, успішний, сприятливий, порядний, чесний, впорядкований, облаштований, корисний, благотворний, шляхетний, благородний». В первинному, сакральному сенсі воно означає «носій вищого посвячення», «поєднувач божественного і земного», «боголюдина». Слово «хрестос» вживалося ще в 5 столітті до н. е. Есхілом, Геродотом та іншими відомими популяризаторами езотеричних знань для позначення вищого ступеня присвяти в божественну мудрість.

Ім’я Іуда (Ієгуда) вказує на носія іудейського світогляду, згідно з яким людина не має божественного начала, між Богом-Творцем і його творінням безмежна прірва, тому боголюдська еволюція людини принципово неможлива. Більше того, сама думка про можливість еволюції людини до боголюдського стану є богохульством, що заслуговує найбільшого покарання. На тих самих позиціях стоїть іслам, тобто заперечення ідеї боголюдини (хреста) є світоглядним фундаментом всієї семітської раси. Прикладом може бути категорична заборона символу хреста в Саудівській Аравії (див. Расова війна: саудити забороняють букву Х). Іудейська традиція забороняє вживання самого слова «хрест», тому в «Законах про ідолопоклонство» говориться, що «фігура із двох перехрещених палок, якій поклоняються, заборонена до використання» (книга «Кицур Шульхан Арух», Москва: Конгрес Єврейських Релігійних Організацій й Об'єднань у Росії. — 2001, с. 389).

У своїй основі зазначений антагонізм між арійським і семітським світоглядом зводиться до цілком протилежного розуміння еволюційної мети людини.

Згідно з арійським світобаченням метою людини є розвиток до боголюдського стану: «один бо ваш Наставник — хрестос» (Матвій 23.10). На цій фундаментальній тезі основується практика хрестиянства і весь арійський спосіб життя: «Господь наш Ісус Хрестос став сином людським для того, щоб людина зробилася сином Божим» (Іриней Ліонський, 2 ст. н. е.), «Станьмо подібними до Хреста, бо він став подібний до нас. Зробімося богами задля нього, бо він став людиною задля нас» (Григорій Богослов, 4 ст. н. е.)

Семітський, в т. ч. іудейський світогляд радикально заперечує цю тезу, тобто виступає в ролі системної антитези — противника божественного розгортання соборної особистості Творця в нашому грубоматеріальному світі. Арамейською мовою противник («той, хто протидіє») позначається словом «сатана». На цей фундаментальний аспект іудаїзму вказав Ісус Хрестос, звертаючись до іудеїв в Єрусалимському храмі: «Диявол — ваш батько, і ви прагнете чинити волю батька вашого. Він був душогубець від початку і не тримався правди, бо правди нема в ньому: коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і брехні батько» (Іван 8.44). Виконання функції еволюційної антитези зафіксовано в іудейських канонічних текстах, згідно з якими іудейський рід походить від кульгавого Яакова-богоборця ( Буття 32.28 ) — «хитрого брехуна» (так в церковній літературі перекладається ім’я Яаков).

Протистояння арійської тези та семітської антитези триває донині. Ісус Хрестос воскрес, справу боголюдської еволюції продовжують його духовні нащадки. А духовні нащадки Іуди Іскаріота намагаються зупинити розгортання Божественної присутності в нашому світі.

У цьому протистоянні закладено великий сенс. Завдання антитези — чинити опір і в такий спосіб сприяти глибшому розкриттю потенційних можливостей божественної тези. Завдання тези — подолати опір антитези і досягти поставленої мети — якомога повнішої боголюдської реалізації людини.

Це нагадує штангіста. Завдяки штанзі-антитезі він розвиває свої фізичні та вольові якості. Його завдання — рішуче подолати опір штанги і стати її повним володарем.

Зрозуміло, що в житті все значно серйозніше і складніше. Тут уже не скажеш: «ну, програв, до побачення!». Тут або ти долаєш антитезу і осягаєш щастя царства Божого (боголюдського стану поєднання божественного і земного), або антитеза калічить тебе, перетворює на страждаючого раба, біомасу, сукупність органів для трансплантації.

Тому в реальності протистояння тези й антитези більше нагадує війну. Головна перевага арійської тези — в здатності до творчості. І в цьому гарантія її перемоги. Бо творчість — це головний атрибут непереможного Творця, Бога небес і землі, Вишнього і Святого.

Джерело: http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13550
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Сб Фев 09, 2008 2:34    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Ісус молився українською

Телепроект «Великі Українці» руйнує стереотипи і розкриває таємниці історії



«Ісус у задумі». Іконописець Карло Парізі (Мілан, 1615 рік). Розкішне розпущене русяве волосся було характерною ознакою галлів

Українська громадськість пережила легкий шок, коли дізналася про кандидатів на звання «великі». Автори проекту включили до списку Лейбу Бронштейна (Льва Троцького), Голду Меїр, Баал-Шем-Това (засновника хасидизму), Аркадія Гайдара та інших. Проте справжній ажіотаж розпочався після висування Ісуса Христа.

Спочатку це було сприйнято як дотепний стьоб. Тож інтернет-сайти з задоволенням передруковували один в одного «гумористичну» статтю Арії підтримують Ісуса — Найвеличнішого Українця! Інтернет-блоги опублікували майже дві сотні її передруків і посилань вже за перші три дні дискусії. Деякі власники сайтів відзвітували, що вже проголосували за Ісуса й закликають це зробити всіх інших — «для приколу» або «в знак протесту». Характерна фраза (мовою оригіналу, бо на українську не перекладається): «Давайте выберем Иисуса Христа самым выдающимся украинцем — и все ахренеют!»

І лише за кілька днів найпроникливіші почали запитувати: «Народ, а може це не зовсім гумор? Тобто, зовсім не гумор?»

Скептики тут же заявили, що Бог не має національності. Тому говорити про національність Ісуса — це єресь і богохульство. Опоненти відповіли, що Ісус був боголюдиною, тому в ньому нерозривно поєднані божественне і людське. Як божественна сутність Ісус не мав національності, а як людина — мав. Тому-то сучасники називали його Галілеянином. Це ж національність! Так само як у Лесі Українки чи Вальтера Скотта («шотландця»). В запальній дискусії згадали й про те, що заперечення людського начала Ісуса — це єресь докетизму, категорично засуджена Церквою. Навіть «розкопали» славетну формулу святого Іринея Ліонського (2 ст. н. е.): «Господь наш Ісус Хрестос став Сином Людським для того, щоб людина зробилася сином Божим». На її основі святий Григорій Богослов (народився 329 року в Аріянзі у Малій Азії) запропонував свій афоризм: «Станьмо подібними до Хреста, бо він став подібний до нас. Зробімося богами задля нього, бо він став людиною задля нас».

Паралельно розгорнулася дискусія, а чи можна галілеян вважати українцями. Мовляв, українці — це нація, що народилася в 15-16 ст. н. е. Їм заперечують: Україна — це назва краю, літописна Оу-країна. Тож українцями були не лише козаки, а й їхні предки, вкорінені в українську землю: руси, анти, сармати, скіфи-сколоти, галли-кімерійці, трипільці. А галілеяни — це південна гілка суперетносу галлів. Цей суперетнос (тобто сім'я етносів-братів, що виокремилася з первинного материнського етносу) народився у 12 ст. до н. е. в Україні. Звідси під різними племінними назвами він розселився на величезній території від Прип’яті до Палестини та Іспанії.

Європейську гілку галлів ще називали кельтами. Одним з найвідоміших гальських племен були «бойї-бойки» (тобто «воїни»), від імені якого походить західноукраїнська Бойківщина. Важливим чинником могутності галлів було мистецтво обробки заліза. Саме в них виготовленню залізних виробів вчилися римляни. В Україні ж виробляли стальну зброю ще з 13—12 ст. до н. е.

Достеменно відомо, що в 12 ст. до н. е. галли завоювали Південну Палестину. Приплили на човнах-чайках, тому єгиптяни їх назвали «народами моря». Археологи довели, що це була масова міграція войовничих племен з Північного Надчорномор’я. Це саме ті біблійні «филистимляни», з якими воювали євреї. Галли-филистимляни займалися садівництвом і хліборобством, торгівлею й морськими промислами, володіли гончарством і секретами обробки заліза, подібно до європейських галлів-кельтів були чудовими воїнами. Цікаво, що шолом мовою филистимлян називався «кова», тобто «кований». Їхня кераміка була прикрашена трипільськими орнаментами. Сукупність фактів свідчить про те, що імена «галли», «кельти», «кіммерійці», «филистимляни», «народи моря» описують племена того ж самого суперетносу.

У кінці 11 ст. до н. е. филистимляни завоювали Північну Палестину, яку назвали Галлія-Гальлея-Галілея, тобто «край галлів». Так вони робили завжди — опановану землю називали іменем свого племені-етносу (Бельгія, Британія, Скотланд) або іменем всього суперетносу (Галичина, Галатія, Галісія). Галілеяни були нащадками цих південних галів. Історики описують галілеян як жвавий, веселий і впертий гірський народ, який над усе цінує свободу.

Скептики все це заперечують і стверджують, що слово «Галілея» походить від гебрейського «галіл» — «круг» або «хвиля», бо ландшафт Галілеї нагадує хвилі. На це їм відповідають, що в 11—10 ст. до н. е. іудеї населяли Іудейські гори за сотню кілометрів південніше Галілеї й не мали до неї жодного відношення. До того ж Галілея була значно цивілізованіша за Іудею, тож її мешканці не могли назвати свій край словом якихось прийшлих кочівників. Галли дали йому свої імена: річки Ярдана («яра вода») і Яргон, гора Ярмак («яра маківка»), сучасна Мерон), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест»), Каня («яструб»).

Галілеяни були хліборобами й рибалками, масово розводили свиней. Мали великі пасіки з медом, вирощували льон. Всі апостоли Ісуса, за винятком Іуди, були галілеянами.

Ім’я Ісус (Іес-ус) — це гелленський варіант імені Яс, що означає «ясний», «світлий», «сонячний». Гелленське слово «хрестос» означає «найкращий, шляхетний, боголюдина». Це слово має синонім — «син Божий»: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти хрестос — син Бога живого. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він хрестос» (Матвій 16.16, 20).

Характерною особливістю галів-кельтів були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи. Вони були відчутно вищими в порівнянні з іудеями: за даними археології, зріст тодішніх іудеїв не перевищував 160 см. Всюди підкреслюється, що в галів розкішне русяве волосся, яке чоловіки часто носили розпущеним.

Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії, вона була шляхетною красунею високого зросту, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі й тонкі пальці рук. Ісус був дуже подібний до Своєї матері — був високого зросту, мав тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі.

Правдивість цих описів через 2 тисячоліття підтверджена Туринською плащаницею, яка зберегла фотографію Ісуса в момент його воскресіння. Згідно з нею, Ісус був людиною європейського типу з атлетичною статурою, зростом 180 см, світлокаштановим волоссям і шляхетним виразом обличчя.

Ісус належав до тієї хвилі галлів, які ще зберегли материнську мову, що нею розмовляли мешканці тодішньої України. Ця внутрішня мова в них існувала як «хатня» — нею «новоприбулі» галілеяни спілкувалися між собою, з дітьми. Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46), тобто «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані». Для іудеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були загадкою. Натомість вони не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського краю, звідки галілеяни переселилися в Палестину.

Дослівно ця фраза перекладається «Тату, Тату — лише зі мною останься». Але треба розуміти, що Ісус вмирав, у нього згасала свідомість, а в таких ситуаціях залишаються лише інстинктивні дії, вигуки і усталені словесні формули, що виголошують автоматично, наприклад: «Ой!», «Ого!», «Мамо!», «А щоб тобі!»… Тож найвірогідніше, що Ісус промовив усталений вираз (фразеологічний зворот, ідіому). Тому його не можна перекладати буквально — подібно до фразеологізмів «як з неба на голову» (тобто несподівано), «впало в око» (привернуло увагу), «з’їсти зуби» (мати великий досвід) тощо.

Сенс цього галльського фразеологізму — «Тату, Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Правильність саме такого перекладу тут же підтверджує євангеліст Лука, який в паралельному місці дає його гелленський еквівалент: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!». Так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. В найважчий момент свого життя, переживаючи невимовний фізичний біль, втрачаючи свідомість і стрімко входячи у стан смерті, Ісус заговорив тією мовою, якою він думав, якою розмовляв з матір’ю і Творцем Всесвіту — своїм небесним Татом. Це була його рідна мова, що прорвалась назовні в «момент істини».

Існує помилковий стереотип, неначе Ісус перед смертю почав цитувати арамейською мовою «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» Це повний абсурд, адже Ісус ніколи не втрачав зв’язок з Творцем, а на смерть пішов цілком свідомо, з власної волі — для того, щоб третього дня воскреснути і якнайяскравіше продемонструвати боголюдський потенціал Людини.

Окрім того, якби ці слова були сказані арамейською, то навколишні іудеї їх би добре зрозуміли, натомість «деякі з тих, що там стояли, почувши те, казали: Он, Іліяху кличе!» (Марко 15.35). Так само останні слова Ісуса не були сказані гебрейською, гелленською чи латинською, оскільки поряд стояли первосвященики і фарисейська старшина, які знали ці мови. Але ніхто з них не зрозумів сказану Ісусом фразу, яка в записі гелленськими літерами прозвучала приблизно як «Елі Елі лема савахтані» — дещо нерозбірливо, адже в Ісуса було розбите обличчя і він вмирав. Євангеліст Лука, повторимо, тут же дає гелленський еквівалент цього галльського фразеологізму — «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» Це вже не перший випадок, коли один євангеліст наводить звучання слів в оригіналі, а Лука їх перекладає. Наприклад, сказані арамейською мовою слова «Таліта, кум!» (Марко 5.41) перекладаються як «Дитинко, пробудися!» (Лука 8.54).

Нарешті, існує гарантований спосіб дізнатися, якою мовою говорив Ісус. Це елементарно: просто знайдіть того, хто її зрозуміє — це і буде мова Ісуса! Тож якщо її розуміють українці карпатського краю (де збереглися дуже архаїчні звичаї та говірки), значить Ісус говорив саме цією мовою — мовою Карпат, тобто карпатським діалектом української мови.

Вся ця інформація набула розголосу завдяки чудовому проекту «Великі Українці». Його шеф-редактором є Вахтанг Кіпіані. Його запитали, а як щодо Арії підтримують Ісуса — Найвеличнішого Українця!? Вахо відповів: «Підтверджую, голоси за Господа Нашого потроху капають в кошик проекту»

Бурхлива дискусія на сайті ХайВей. Долучайся!
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Вт Фев 19, 2008 1:10    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Святий Йосип і Діва Марія були друїдами

Послання завжди призначається тому, хто здатний його прочитати
--------------------------------------------------------------------------------


Свята родина


Де Ісус навчився мудрості й чудотворству? Це один з принципових моментів розуміння Доброї Новини. Скільки триває суперечок з цього приводу! Одні розповідають дивовижні історії про єгипетських фокусників та індійських факірів, інші — про тибетських йогів та інопланетян. Треті взагалі відкидають сам факт навчання, мовляв Ісус його взагалі не потребував, бо він є Богом.

Щодо останнього варто уточнити, що Ісус був боголюдиною, тобто гармонійно поєднував справжнє божественне і справжнє людське начало. Для підкреслення цього факту Ісус називав себе Сином людським. Спроба ж заперечення повноцінного людського начала Ісуса була з самого початку засуджена Церквою як єресь докетизму. Ісус був Сином Божим, тобто людиною, яка усвідомлювала своє божественне начало. І як кожна людина, він потребував певної «стартової» підготовки для розкриття свого боголюдського потенціалу. Тож визнання Ісуса боголюдиною автоматично означає визнання того, що він успішно пройшов навчання серед мудрих і просвітлених людей.

Які знання ці мудреці могли дати Ісусові? Передусім ті, які він продемонстрував протягом своєї відкритої діяльності: сонячний світогляд, наука етики, знання арійських звичаїв та людської психології, мистецтво фізичного і психічного зцілення, вміння активувати або паралізувати людську волю, читати думки, ясно і образно висловлюватися, ставати невидимим, керувати стихіями води, вітру та вогню, спілкуватися з Творцем. Зрозуміло, що Ісус далеко перевершив своїх вчителів, які дали йому «стартові» знання. Пошук цих мудреців найприродніше почати з його оточення.

ГАЛЛИ—КЕЛЬТИ—ФИЛИСТИМЛЯНИ

Сина Божого називали Ісусом Галілеянином, тому що за національністю — як справжня людина — він належав до народу галілеян. Це були прямі нащадки південних галлів — вихідців з Північного Надчорномор’я (див. Найбільший Українець). Суперетнос галлів-кельтів-кіммерійців народився в Україні у 12 ст. до н. е., пережив там демографічний вибух, вперше у світі оволодів технологією масового виготовлення інструментів та зброї з рудного заліза і в історично короткий час опанував мало не всю Євразію. За словами гелленського історика та географа Страбона (64/63 до н. е. — 23/24 н. е.), «це ціла раса, яка тепер іменується галльською чи галатською» (Пиготт Стюарт. Друиды. Поэты, ученые, прорицатели / Пер. с англ. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 114).

В 11 ст. до н. е. південні галли, відомі в історії як филистимляни і «народи моря», завоювали Палестину, зокрема Галілею та Зайордання (Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998. — с. 88—89). Північну частину Палестини, найбільш подібну до прабатьківської Південно-Західної України, вони назвали Галлією—Гальлеєю—Галілеєю. Життєвому простору своєї нової батьківщини галли-филистимляни дали власні гідроніми й топоніми: річки Ярдана («яра вода») і Яргон, гора Ярмак («яра маківка», сучасна Мерон), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест», «святилище»), Каня («яструб»).

ДРУЇДИ — «ЗНАВЦІ СИЛИ»

Галли, відомі в Європі також як кельти, славились найбільшими чарівниками й воїнами (Пауэлл Теренс. Кельты. Воины и маги / Пер. с англ. — М.: ЗАО «Центрполиграф», 2004). Варна брахманів (мудреців, вчених, магів, волхвів) у них називалась друїдами. Слово друїд-друвід складається з коренів *дру — сила, *від — знання, відання (див. Генон Рене. Символы священной науки: Пер. с франц. — М.: Беловодье, 1997. — 496 с., с. 196). Корінь *дру—*дра—*дре зберігся у словах «драка» (силове протистояння), «дракар» (бойовий човен варягів і вікінгів), «драгун» (воїн), «держава» (силова організація суспільства), «дерзати» (сміливо і рішуче прагнути до чогось), «дернути» (побігти з усіх сил), «дерти» (з силою розривати на шматки) тощо.

Друїди не були лише жерцями, а й виконували ряд істотних суспільних функцій: займалися вихованням (в т. ч. воїнським) суспільної еліти, відігравали роль радників, а також могли зосереджувати в своїх руках всю повноту політичної та судової влади. У повсякденному житті друїд міг обрати будь-яку професію. Відомі перекази про друїдів, які в той же час були ковалями, купцями, керманичами, воїнами тощо. «Всі друїди мали право заводити сім’ю і народжувати дітей. Ha вищезгадані обставини слід звернути увагу, бо вони деякою мірою пояснюють природу друїдизму: статус друїда вказував насамперед не на професію служителя культу, а на належність до спільноти людей, причетних до божественної мудрості. Організація друїдів не являла собою касту, як це вважають деякі дослідники, а була відкритою для людей будь-якої статі, проте лише аристократичного походження. Саме вони після проходження майже двадцятирічного навчання, зміст якого СТАРАННО ОХОРОНЯВСЯ ВІД СТОРОННІХ, ставали друїдами» (Казакевич Геннадій. Структура, функції та статус друїдів у житті кельтського суспільства // Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянська Академія»: Спеціальний випуск. — 2001. — Том 19. Ч. 1 — С. 145-148). Друїди як «знавці сили» добре розуміли, що «знання — сила», тому старанно їх приховували від чужих. Як повідомляє Помпоніус Мела (римський географ I ст. н. е.), друїди навчають своїх учнів таємно, в печерах або віддалених лісах (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 122). Говорячи сучасною мовою, навчання відбувалося в таємних «тренувальних таборах».

Організація друїдів становила невід’ємну частину соціальної структури галльського суспільства. «Друїди займалися освітою і вихованням кельтської молоді аристократичного походження, зберігали історичну та генеалогічну традицію, лікували людей та худобу, вели спостереження за природними явищами, могли представляти кельтські племена у міжнародних відносинах» (Казакевич Геннадій. Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція. — Київ: 2004). Тому друїди були всюди, де були галли: В Карпатах і Альпах, Британії та Ірландії, континентальній Європі і Палестині. Наприклад, в Малій Азії було галатське святилище «Друнеметон» («дру» — сила, «неметон» — святилище, тобто «святилище сили»), зафіксоване Страбоном (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 113). В Палестині (як відомо, заснованій південними галлами — филиститмлянами) мудрих людей називали арамейським словом «равві» (вчитель), що може бути редукованим від «друвід-дравід-равід». Марія Магдалина, побачивши воскреслого Ісуса, звернулася до нього люблячо-пестливим «Раввуньо!» (на зразок українських «татуньо», «мамуньо», «синуньо», «дідьо» тощо).

Друїди іменували себе «вепрами». Вепр був їхнім анімалістичним символом. У доарійський (Примордіальний, тобто первинний) період (25—6 тис. до н. е.) вепр був тотемом України. Як пише Рене Ґенон, друїди «були істинними спадкоємцями Примордіальної традиції, і символ за самою своєю суттю «борійський» — символ вепра — був їхнім набутком». (Генон Рене. Символы священной науки. — С. 196). Нагадаємо, що Борією (тобто Землею Вепра), а згодом Гіперборією називалась земля України (див.: Земля Сонячного Вепра: Борія, Гіперборія, Вишня Борія. Вепр символізував миролюбність друїдів і водночас їхню здатність до жорсткого опору в випадку зовнішньої агресії. Як повідомляє Страбон, друїди могли втрутитись і зупинити битву ворожих армій. Водночас вони займалися підготовкою воїнів («хочеш миру — готуйся до війни») і піднімали їх бойовий дух. Що стосується образу вепра, то він також символізував утаємниченість друїдів, адже вепр є надзвичайно обережною і потаємною твариною (див.: Держава Землі Білого Вепра)

Деякі автори ототожнювали кельтів-галлів і гіперборійців. Так, «один з письменників кінця 4 ст. до н. е. вважав, що близько 390 року Рим розграбували гіперборійці, а не кельти... Гіперборієць Абарус дискутував гелленською мовою з самим Піфагором... Скіфський філософ і вождь Анахарсіс звернувся до Александра Македонського з просвітницькою промовою. В кінці 1 ст. н. е. Климент Александрійський… проголосив, що філософія Піфагора та інших гелленів була ними запозичена у галлів...» (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 101—103). Рене Генон доводить, що традиція галлів-кельтів була прямою спадкоємницею Гіперборійської традиції. Як показав академік Б. А. Рибаков, «гіперборіями називалась значна група праслов’янських народів, на території яких зафіксовано архаїчний культ «матері всього сущого», «першобогині», покровительки родючості і землеробства, богині жіноцтва, сімейної злагоди та любові Лади, матері Сонця, і бога родючості Купала» (див.: Гіперборійські традиції українців). «Чітко простежується вплив на кельтську релігію з боку скіфів» — підтверджує Геннадій Казакевич (Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція ). В переліку авторитетних джерел він посилається на Я. Росен-Пшеворску, яка «висловила оригінальну гіпотезу скіфського походження кельтських друїдів».

Друїди займали в галльському суспільстві провідне та привілейоване становище. Проте влада, здійснювана ними, мала прихований характер — і це робило її особливо ефективною та захищеною від ворожого втручання. Головним інструментом влади друїдів було виконання ними функцій радників та вихователів владної верстви. «При дворі кожного з ірландських володарів жив друїд, який користувався надзвичайно великим авторитетом і повагою. В його обов'язки входило передбачення майбутнього, а також тлумачення снів. Характерно, що пророцтва друїдів дуже часто нагадували досить детальний опис дій, які мав здійснити володар, щоб домогтися бажаного результату. Невиконання цих інструкцій могло призвести до фатальних наслідків» (Казакевич Геннадій. Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція). За словами римського філософа та історика Діона Хризостома (40—120 рр.), царі «були лише виконавцями волі друїдів» (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 116). Говорячи сучасною мовою, друїди розробляли політичні та військові стратегічні плани, що мали статус законів, призначених для виконання світськими володарями. Друїди не прогнозували майбутнє — вони його активно формували, що цілком в дусі арійського світогляду волі та самодостатності.

«Під керівництвом друїдів молоді аристократи залучалися до таємниць природи, божества, людського життя, дізнавалися про свої обов’язки, з яких головним було вміння битися і вміння помирати. Крім того, друїди навчали своїх вихованців наукам тa етиці. Друїди виховували й тих, хто мав наслідувати королівську владу. Так, наприклад, легендарний король Уладу Конхобар був вихований друїдом Катбадом. Значущість педагогічної функції друїдів важко переоцінити, адже через виховання суспільної еліти можна коригувати й розвиток суспільства в цілому. Можна з усією достовірністю твердити, що друїди являли собою чи не головний стабілізуючий фактор в роздробленому світі кельтських племен» (Казакевич Геннадій. Структура, функції та статус друїдів у житті кельтського суспільства).

Таким чином, організація друїдів-друвідів, що об’єднувала ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК різних професій, була головною спрямовуючою силою суспільства галлів-кельтів, але діяла переважно ПРИХОВАНО шляхом виховання владної еліти та здійснення дорадчо-законодавчої функції при володарях.

БАТЬКИ ІСУСА ТА МІСЦЯ СИЛИ

Ісус, будучи духовно-божественною сутністю найвищого рівня, втілився у фізичному світі як повноцінна людина задля виконання надзвичайно важливої місії. Вона головним чином полягала в тому, щоб показати людям прихований в них боголюдський потенціал і вказати шлях до його розкриття. Але для цього йому потрібне було відповідне початкове виховання. Його найзручніше було отримати при народженні в середовищі галльських друїдів.

Відомо, що близько 90% земної особистості людини формується в дитячому віці. Тому головними вчителями Ісуса, як і будь-якої людини, були його батьки. Але чи були друїдами святий Йосип і Діва Марія? В Євангелії про це немає прямої вказівки. Але оскільки друїди зазвичай діяли приховано, то доцільно пошукати непрямі свідчення приналежності Ісусових батьків до варни «знавців сили».

Почнемо з того, що друїди головну увагу звертали на психофізичне вдосконалення людини. Для цього вони здійснювали певні практики прояснення земної свідомості для контакту з божественною свідомістю, присутньою у глибинах кожної людини. Найефективніші практики відбуваються в «місцях сили», тобто місцях з особливо сприятливою геоенергетикою. Найнадійнішими індикаторами «місць сили» є дерева. Слово «древо» складається з коренів *дре (дра, дру) — «сила», *во (бо, ба) — «дитина, нащадок» і означає «дитина сили». Для того, щоб визначити «місце сили», достатньо було знайти багатовікове, гарне, потужне, здорове дерево. Тому друїди тяжіли до лісів, де можна було доволі просто визначати сприятливі місця для розвиваючих та оновлюючих практик. Додаткові особливості «місць сили» визначалися за породами дерев та їхнім станом. Тому друїди були найвитонченішими знавцями дерев і всього, що з ними пов’язано.

СВЯТИЙ ЙОСИП

Знання порід дерев та їх характеристик робило друїдів найкращими майстрами з обробки деревини. Схоже, що саме таким майстром був святий Йосип — земний батько Ісуса. Ось що про це пише Євангеліє: «Прибувши в свою батьківщину, Він навчав їх на їхньому зібранні, так що вони дивувалися і говорили: Звідкіля в нього ця мудрість і сила чудодійна? Хіба він не син столяра?» (Матвій 13.54-55). «Звідкіль оте в нього? Що то за мудрість, що йому дана, і такі чуда, що діються його руками? Хіба він не столяр, син Марії?» (Марко 6.2-3). Якщо Йосип справді був друїдом, але прагнув це приховати, то робота столяра була для цього найкращим «прикриттям»: своє зацікавлення «місцями сили» він міг невимушено пояснити тим, що просто шукає деревину з потрібними якостями. В гелленському першоджерелі професія Йосипа позначається словом «τέκτων» (тектон), що перекладається як «столяр, будівельник, майстер, художник, творець»; вираз «τέκτων vωδυνιᾱν» означає «цілитель хвороб, лікар» (Древнегреческо-русский словарь И. Х. Дворецкого. — М., 1958). То ж Йосипа краще було б назвати не просто столярем-будівельником, а краснодеревщиком (від слова «красно», тобто «гарно»), майстром художньої різьби. Зауважимо, що найкращі в Україні майстри-краснодеревщики та різьбярі традиційно живуть в Карпатському краї — на прабатьківщині друїдів. Тут же залишилося найбільше нащадків друїдів, яких нині називають мольфарами.

Чи випадково, що Йосип був майстром-деревознавцем? В Євангелії немає випадковостей. Цей документ готувався як божественне послання на 2 тисячоліття в майбутнє, тому воно цілісне й довершене, в ньому немає нічого зайвого. Всі важливі справи вимагають певної утаємниченості, яка захищає їх від небажаного зовнішнього втручання. Місія Ісуса Хреста була справою найвищої важливості, тому готувалася в повній таємниці. Друїд Йосип діяв під виглядом майстра-краснодеревщика, який навчає цьому мистецтву свого сина.

Як виглядав Йосип? Більш-менш достовірних відомостей про це немає — з описаних вище причин, Йосип намагався не привертати до себе уваги і не лишати зайвих слідів. Проте можна впевнено сказати, що він був шляхетної зовнішності, високого зросту і багато в чому був подібний до Ісуса — так, як батько подібний до свого сина. Будучи мудрецем-практиком, Йосип мав квітуче здоров’я і молодий вигляд, був фізично сильним, енергійним і життєрадісним. Пізніші ж ворожі вигадки ж про те, що Йосип був старим багатодітним іудеєм, поширювалися на основі апокрифічної «Книги Яакова». Ця книга була засуджена Церквою як брехлива, а в 5 ст. офіційно включена до списків забороненої літератури. До особистості святого Йосипа ми ще повернемося. А тепер погляньмо на його дружину — Діву Марію.

СВЯТА ДІВА МАРІЯ

Напочатку треба вияснити, чому матір Ісуса називають Дівою? Гелленське слово «παρθένος» (партенос) означає «діва, дівчина, молода жінка». У час відкритої діяльності Ісуса його матері було близько 50 років, але вона залишалася настільки енергійною, життєрадісною і молодою, що виглядала як молодиця. Поряд з Ісусом вона сприймалася як його сестра-одноліток (саме так їх і зображають на іконах). Звідки ж ця нев’януча молодість? Вона властива для мудрих людей, які вміють бути в гармонії з собою і навколишнім світом, володіють рецептами фундаментального здоров’я, вміють оновлювати свою душу і тіло. Це лише один штрих, який натякає на причетність Діви Марії до божественних знань, якими володіли галльські друїди-мольфари.

Подібно до святого Йосипа, діяльність Діви Марії носила прихований характер. Про неї в Євангелії сказано дуже мало. Проте є один вражаючий епізод, який розкриває сутність Марії. Його подає лише євангеліст Іван — найталановитіший апостол Ісуса і його двоюрідний брат, адже Іванова матір Соломія була рідною сестрою Діви Марії (Толковая Библия. Комментарий на все книги Святого Писания под редакцией профессора богословия Александра Лопухина. Том 2. — Минск: Харвест, 2001. — С. 831). Наведемо повністю цей епізод:

«Через три дні було весілля в Кані Галілейській, і була там мати Ісуса. Запросили на весілля також Ісуса та його учнів. Коли ж забракло вина, мати Ісуса каже до Нього: Вина не мають. Ісус відповів їй: Що Мені й тобі, жінко? Ще не прийшла Моя година. Але мати його мовила до слуг: Що тільки скаже вам, робіть. Було ж там шість кам’яних посудин на воду, кожна вміщала дві або три міри. Сказав їм Ісус: Наповніть посудини водою. Вони наповнили їх по вінця. Далі каже: Зачерпніть тепер і несіть до весільного старости. І понесли. Коли староста покуштував воду, що стала вином, — не знав він, звідки воно взялося, знали лише слуги, котрі зачерпнули воду, — закликав молодого і мовив до нього: Кожен чоловік дає спершу вино добре, а як уп’ються — гірше. Ти ж добре вино зберіг досі. Ось такий початок чудес учинив Ісус у Кані Галілейській і тим об’явив свою славу, і учні його увірували в Нього. Після цього зійшов у Капернаум Він і мати його, і брати, і учні його, і пробули там кілька днів» (Іван 2.1—12).

Каня Галілейська знаходилась у двох годинах ходу на північ від Назарета. Слово «Галілейська» вказує на те, що в тому краї були й інші поселення з назвою Каня. Це типово арійський топонім. Схожі назви є в Україні (Канів), Чехії (Канін, Каніце), на Балканах (Канів) тощо. Слова «каня» і «канюк» позначають хижого птаха родини яструбових, схожого на шуліку (Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун, 2002. — 1440 с.). Прикладом інших «пташиних» топонімів є українські Лебедин, Сокаль, Сокіл, Орел, Курськ.

З Кані Галілейської походив майбутній апостол Симой Кананій (тобто «Симон з Кані»). В літературі зустрічається думка, що це було саме його весілля. Можливо, що він був родичем Діви Марії, адже на весілля з інших міст зазвичай запрошуються саме родичі.

Діва Марія не просто брала участь у весіллі, а керувала ним, оскільки віддавала накази слугам, які їх тут же виконували. Пояснимо, що на такого роду масових заходах здійснюється чітка субординація, потрібна для правильного здійснення ритуалу, уникнення харчових отруєнь, збереження майна тощо. Тому слуги (наймити чи односельчани-добровольці) виконували накази тільки тієї людини, яка мала на це право. З другого боку, на весілля могли прийти сотні людей, що вимагало від головного керівника високих ділових якостей. Схоже, що Діва Марія була авторитетним організатором, оскільки саме її запросили керувати всім цим заходом, а не когось із мешканців Кані, хоча місцева людина могла значно краще орієнтуватися в ситуації.

Ісус і Марія розуміли один одного з півслова. Коли вона сказала Ісусові: «Вина не мають», то це означало дещо більше, — а саме пропозицію перетворити воду на вино. Ці слова були сказані у формі напівпрохання-напівнаказу — так, як матір просить дитину щось для неї зробити, з повним переконанням, що це обов’язково буде зроблено. Діва Марія точно знала, що Ісус вміє перетворювати воду на вино, вочевидь, він це вже робив не один раз. Інакше б у неї не було такої впевненості — вона ж не хотіла привселюдно осоромити сина у випадку невдачі.

Проте Ісуса ще не мав повної впевненості у СВОЄЧАСНОСТІ виявлення себе чудотворцем. Тому він напівжартома відповідає: «Що Мені й тобі, жінко? Ще не прийшла Моя година». Діва Марія не лишає місця для сумнівів, віддаючи слугам короткий наказ: «Що тільки скаже вам, робіть». Після цього Ісус діє з абсолютною впевненістю у власних силах. Він наказує зачерпнути вино, яке щойно було з водою, навіть не перевіряючи його. Це лише підтверджує думку, що він неодноразово робив це диво. Далі відбувається те, що зазвичай робиться на весіллях (зокрема й українських) — напій приносять весільному старості, щоб той дозволив подавати його гостям. Вино ж виявилося настільки добрим, що староста навіть зробив комплімент молодому.

Якщо раніше Ісус виступав лише як проповідник, то тепер він виявив себе чудотворцем. Це справило велике враження на його учнів: «І учні його увірували в Нього». Після цього новостворена громада, включаючи Діву Марію та її родичів, кілька днів обговорювала та осмислювала чудесну подію в Капернаумі, що на узбережжі Галілейського моря.

ТАЄМНИЧИЙ ЙОСИП З АРИМАТЕЇ

Дивує те, що в цій Ісусовій громаді немає святого Йосипа. Про земного батька Ісуса безпосередньо згадано лише один раз — в оповіданні про відвідання Ісусом свого рідного Назарета. Куди він зник? Як мудра людина, захищена вищими силами, святий Йосип не міг випадково загинути чи вмерти від хвороби. Помандрував в інші краї? Це неможливо. Ісуса попереду чекали дуже серйозні випробування, до яких його 30 років цілеспрямовано готували Йосип з Марією. Батькова підтримка була дуже потрібна. Діва Марія була особисто присутня під час Єрусалимської кризи, під час розп’яття на Голгофі «при таврі Ісуса стояли його мати, сестра його матері, Марія Клеопова і Марія Магдалина» (Іван 19.25).

Головною євангельською подією було воскресіння Ісуса Хреста. Якби іудеї захопили і розчленували мертве Ісусове тіло, то вся його місія завершилася б поразкою, а «діти диявола» отримали б величезний козир в боротьбі з «дітьми Божими». Тому гарантоване збереження беззахисного тіла до моменту воскресіння було справою загальнопланетарного, всекосмічного значення. Для її виконання потрібна була абсолютно надійна і потужна людина, яка нічого не боїться і готова проламати всі перешкоди, що заважатимуть досягненню мети. В ідеалі це мав би бути батько, готовий на все заради рідного сина.

І ось тут раптом з’являється Йосип! Євангелісти його називають «Йосипом з Ариматеї». Цьому загадковому чоловіку Євангеліє приділяє безпрецедентно велику увагу. Причому кожен з чотирьох євангелістів характеризує його з іншої точки зору: 1) майнового статусу, 2) соціального статусу, 3) моральних якостей, 4) взаємодії з Ісусом. Так, згідно з Матвієм (27.57) «Як же настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім’я Йосип, що й сам був навчений Ісусом». Згідно з Марком (15.43), «Йосип з Ариматеї, поважний радник, що й сам сподівався Царства Божого, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса». Згідно з Лукою (23.50-51), «І ось був чоловік, на ім’я Йосип, радник, людина добра і праведна. Походив він з Ариматеї і сподівався Царства Божого». Останню крапку в характеристиці ставить Іван, який знав те, що не знали євангелісти: «Після того Йосип з Ариматеї, що був учнем Ісуса, але потай, просив Пилата, щоб зняти тіло Ісуса» ( 19.38 ). Тобто Йосип не просто був знайомий з Ісусовим вченням, але був його таємним учнем. Він прагнув Царства Божого, тобто досягнення боголюдського стану, коли божественне начало людини царює над усією її земною істотою — духом, душею й тілом. Він був довіреним радником Пилата, тож сміливо увійшов до нього.

Всі чотири євангелісти підкреслюють, що цей таємничий Йосип був «ἀπὸ Ἁριμαθαίας», тобто «з Ариматеї» чи «від Ариматеї». Ариматея, або гелленською Рамафаїма, була самарійським містечком в 15 км північно-східніше Лідди. В давнину це містечко називалось Рама. Словом «рама» позначали святилища на висотах або пагорбах. Через сприятливу геоенергетику ці «місця сили» були найефективнішими для ритуальних практик поєднання з Творцем. Вони вважалися місцями, де поєднується небесне і земне, божественне і людське. В Палестині відомо з десяток топонімів, похідними від «рама». Одним з них був галілейський Армагедон, що в 20 км на південний захід від Назарета. Первинна назва — «рама Магеддон». Місто Магедон (римська назва Легіо) розташовувалось на невеликому пагорбі на кордоні «Великої Рівнини», точніше «Могутньої Долини» (Маге Дон). Восени 2005 року тут розкопали найдавніший арійський храм, присвячений Ісусу Хресту (див. У Галілеї неподалік міста Мегідо віднайшли арійський хрестиянський храм).

На функцію святилища вказує й етимологія слова «рама»: «ра» (сонячне, божественне, небесне), «ма» (матеріальне, людське, земне). Графічним символом такого поєднання є хрест (рама). Саме слово «хрест» означає «стабільне благо», що є боголюдською якістю, яка виникає внаслідок поєднання божественного і людського. Гелленське «хрестос», окрім загальновживаних значень «добрий, шляхетний, щасливий…», також вживалося як спеціальний термін для позначення вищого рівня посвячення з доступом до божественної мудрості та могутності. Про це свідчать античні автори, зокрема Есхіл і Геродот (5 ст. до н. е.). В цьому сенсі слова «рама», «хрестос», «син Божий» і «боголюдина» є синонімами. Це дозволяє припустити, що фраза «Йосип від Ариматеї» символізувала пряму причетність Йосипа до боголюдської місії Ісуса. В чому ж полягала ця причетність? Для зручності зведемо в єдиний текст свідчення всіх чотирьох євангелістів:

«Після того прийшов Йосип — заможний чоловік з Ариматеї, поважний радник, людина добра і праведна, що й сам прагнув Царства Божого і був таємно навчений Ісусом. Сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, Пилат дозволив видати Йосипові тіло. Прийшов він, отже, зняв тіло Ісуса з тавра. Прийшов також і Никодим, який раніше приходив уночі до Нього, і приніс смирни, змішаної з алое, фунтів зо сто. Марія Магдалина й Марія, мати Йосипа, йшли слідом. На тому місці, де Його розп’яли, був сад, і в саду — нова гробниця Йосипа, яку він висік у скелі і в яку нікого ще не клали. Жінки, які були прийшли з Ісусом із Галілеї, оглянули гробницю, потім сиділи проти гробниці і дивились, як клали тіло Ісуса. Чоловіки взяли тіло Ісуса й обгорнули його чистим полотном з пахощами. І, прикотивши до входу гробниці великий камінь, відійшли».

По-перше, Йосип побудував унікальну споруду для гарантованого тридобового збереження мертвого Ісусового тіла. Це не була гробниця для поховання, оскільки навколо неї не було інших гробниць, бо хто б погодився на вічний спочинок біля місця страти, звідки лунали зойки страждань і прокляття. Окрім того, вхід до звичайної гробниці закривали каменем, який можна було відкотити без надмірних зусиль. Натомість Йосипова «гробниця» була заблокована величезним каменем. У «Кодексі Бези» (євангельському списку IV ст., що зберігається в Кембриджській бібліотеці), говориться про «камінь, що його не могли відкотити двадцять чоловік». За деякими оцінками, він міг важити приблизно 2 тонни. Дослідники повідомляють, що камінь котився по спеціально зробленому похилому жолобу. Спочатку він знаходився на підвищенні і фіксувався клином. Йосип вибив цей клин, камінь під своєю вагою покотився по кам’яному жолобу і наглухо заблокував вхід. Тож без спеціальних технічних засобів «гробницю» неможливо було відкрити, що є нетиповим для такого роду поховальних споруд (див. П’ятий елемент). Унікальна конструкція, збудована Йосипом, свідчить про те, що він — майстер-будівельник, гелленською мовою — тектон.

По-друге, Йосип без перешкод, сміливо увійшов до Пилата і попросив у нього тіло Ісуса. Знявши Ісусове тіло з тавра (стовпа з перекладиною у формі букви Т), Йосип поклав його до побудованої ним захисної споруди.

По-третє, всередині цієї споруди Йосип зробив спеціальну конструкцію для візуальної фіксації моменту Ісусового воскресіння. В якості «фотопластини» була використана плащаниця (полотнище 436 на 110 см) з галілейського льону, просякнута бальзамічною рідиною. Ісусове тіло поклали на одну половину плащаниці, а іншою половиною його накрили. Руки Ісуса не були покладені на груди або живіт, як зазвичай ховають померлих, а закривали низ живота — типова сором’язлива поза оголеного чоловіка, на якого дивляться. Верхня половина плащаниці була горизонтально натягнута за допомогою спеціальних планок, тому на обох частинах полотнища зафіксувалося чітке недеформоване зображення. На очі Ісуса Йосип поклав мідні монети (т. зв. «лепта Пилата»), викарбувані Понтієм Пилатом у 29/30 році н. е. Просякнуте захисною рідиною полотно («фотопластина»), тіло у відповідній позі, монета з інформацією про час і місце події безперечно свідчать, що поховання Ісуса було ретельно спланованою акцією.

Хто ж він був, цей загадковий Йосип, що забезпечив заключну, найважливішу фазу земної місії втіленого Сина Божого? Звідки така безмежна довіра до нього з боку Ісуса Хреста, що доручив Йосипу збереження свого беззахисного тіла?

Розгадка таємниці захована у відповіді на запитання: «Чому Пилат віддав Ісусове тіло Йосипу?» Вочевидь, не тому, що Йосип був його радником. Згідно з римським звичаєм, тіла страчених передавали для поховання родичам. «Відмовляли у дозволі поховати лише у випадках, якщо засуджений здійснив винятково важкий злочин» (Емануела Марінеллі. Туринська плащаниця). Ісус не вважався ворогом Риму, тому Пилат мав би видати його тіло родичам для поховання. На місці розп’яття перебувала матір Ісуса — всі про це знали. Тоді чому Пилат без жодних запитань передав тіло Йосипу, а не матері — Діві Марії?

Відповідь очевидна: тому що майстер-будівельник на псевдо «Йосип з Ариматеї», таємно навчений Ісусом, був його земним батьком — Йосипом з Назарета. Як Йосип це довів Пилатові? А нічого й не треба було доводити: Йосип та Ісус були подібні як батько і син. А якщо врахувати, що друїд Йосип, як і Діва Марія, навіть у зрілому віці виглядав по-молодечому, то батько з сином були подібні як рідні брати. Пилат же віч-на-віч спілкувався з Ісусом, тому факт близької спорідненості був для нього очевидним. До речі, зовнішня подібність є достатнім чинником визнання батьківства і в сучасній судовій практиці.

Але чому в Євангелії про все це прямо не сказано?

Скоріше всього тому, що Добра Новина була написана «по свіжим слідам», незабаром після Хрестового воскресіння в неділю 25 березня 31 року. Всі діючі особи і свідки ще були живими, боротьба тривала, тож розкривати перед ворогом карти було передчасно. Окрім того, галілейські друїди діяли в своєму стилі — таємна підготовка, рішуче та енергійне виконання задуму, безслідне зникнення для нових діянь.

З другого боку, Добра Новина — це Послання конкретному адресату, який має його прочитати в потрібний час. Кому і коли? Послання завжди призначається тому, хто здатний його прочитати. Адресат Євангелія — сучасна цивілізація, оснащена комп’ютерами (для очищення Послання від вставок) і технологіями прочитання інформації з «п’ятого Євангелія» — Туринської плащаниці. Час прочитання — гостра глобальна криза, коли людство впритул постало перед необхідністю перетворення. Добра Новина — винагорода тим, хто шукає порятунок: «Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, находить; і хто стукає, тому відчинять» ( Матвій, 7.8 ).

http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13368
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Вт Фев 19, 2008 1:26    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

У Галілеї неподалік міста Мегідо віднайшли арійський хрестиянський храм

Цей храм є яскравим проявом первинного, довізантійського хрестиянства. На його руїнах збереглися написи давньогрецькою мовою зі згадуванням імені Ісуса Хреста, а також фрески, на яких зображені хрести, риби, трипільські свастики і орнаменти. Знайдено безліч виробів з кераміки, предметів побуту й монет.
--------------------------------------------------------------------------------


Арійська мозаїка храму в Мегідо з рибами, хрестами, атакуючими трипільськими свастиками (за годинниковою стрілкою, "по сонцю") та безкінечниками-меандрами (Фото www.isra.com/news/58704)

На думку ізраїльських вчених, ця хрестиянська церква була побудована до 330 року, яким приблизно датують церкву Різдва у Вифлеємі та деякі інші храми.

Фундамент церкви добре зберігся. На ньому можна прочитати напис на гелленській — "Ця будівля присвячена Господу Богу Ісусу Хресту".

Археологи здивовані тим, що за вісімнадцять століть час не понищив фрески. У східній частині мозаїчного панно добре видні написи, зроблені на згадку про чотирьох жінок - Прімілію, Киріаке, Доротею й Хресту.



Ученим ще треба встановити, який слід вони залишили в історії хрестиянства.

У північній частині церковної підлоги археологи знайшли напис, зроблений на честь офіцера римської армії, на пожертвування якого й була викладена мозаїка. У протилежній, західній частині мозаїчної підлоги згадується ім’я ще однієї жінки - Акпатос, з наступним поясненням: «На згадку про пожертвування, що вона зробила для придбання стола для церкви Господа нашого Ісуса Хреста».

Але найбільше археологів здивував той факт, що замість традиційного вівтаря в центральній частині ранньохрестиянського молільного будинку стояв звичайний стіл. Вочевидь, він призначався для проведення післямолитовних трапез, на зразок тієї, що відома в усьому світі як Таємна вечеря за участю Ісуса і його апостолів.

«Проблема в тім, що на території Ізраїлю відповідних аналогів просто немає й для коректного порівняння необхідно залучити написи, виявлені на території Антіохії й Древнього Рима», — говорить доктор Леї Дисгані, фахівець із древніх написів, яка працює у Єврейському університеті в Єрусалимі.

Вона підкреслює також, що напис «стіл», виявлений в ході розкопок мозаїчної підлоги й використаний в тому ж контексті, у якому звичайно вживається термін «вівтар», може здійснити справжній переворот у наших пізнаннях про епоху раннього хрестиянства.

Дотепер уважалося, що в той час хрестиянське богослужіння завершувалося колективною трапезою біля символічного жертовника — вівтаря. Однак тепер з’ясовується, що перші хрестияни збиралися після молитви за звичайним обіднім столом, точно так само, як це робили, згідно з Євангелієм, учасники Таємної вечері, що була святкуванням арійського Нового року.

Це перший знайдений храм, який відноситься до сонячного, арійського хрестиянства, ще не зіпсованого іудохрістиянською єрессю, яка стала домінуючою у Візантійському хрістиянстві імператора Костянтина (після 313 р). Цей храм є матеріальним підтвердженням висновків, зроблених директором Інституту метафізичних досліджень Ігорем Каганцем: первинне хрестиянство радикально відрізнялося від нинішнього, Євангеліє було сфальсифіковане сектою фарисеїв ще до зруйнування Єрусалима (70 р. н.е.), обсяг вставок складає рівно 50% - див. Пшениця без куколю. Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень.

Перших послідовників Ісуса Хреста називали галілеянами або хрестиянами (від слова Хрест, що значить "боголюдина", "захисник"). Проте вже через кілька століть зусиллями фарисеїв почало домінувати слово "хрістияни" (від Хрістос - помазаник, іудейський месія, раб Єгови). Нинішнє християнство є суперечливим поєднанням народної арійської традиції, апостольського хрестиянства та іудохрістиянської єресі.



На фото - Трипільська кераміка 4-3 тис. до н. е.:
1) Зерновик із зображенням безкінечника;
2) Розписана чаша із зображенням свастики (Усатове).
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Вт Фев 19, 2008 1:37    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Земля Сонячного Вепра: Борія, Гіперборія, Вишня Борія

Протягом свого існування Україна народила дві цивілізації, відомі під іменами Борія (Земля вепра) та Гіперборія. Для цього вона здійснила два расові переходи, сформувавшись у 25 тис. до н. е. як Борійська (кроманьйонська) раса, а в другій половині 6 тис. до н.е. — як Арійська раса. Щоб подолати нинішню глобальну кризу, Україні потрібно здійснити свій третій цивілізаційно-расовий перехід.
--------------------------------------------------------------------------------


Сварга - символ Центру - на українських традиційних писанках


Історія — дуже практична річ: вона досліджує зміни, що відбулися в минулому, тож допомагає підготуватися до грядущих змін. Залежно від того, якого масштабу перетворення нас очікують, у минуле треба дивитися крізь історичний «мікроскоп» або «телескоп». Сучасний український етнос переживає кризове перетворення, що має завершитися народженням оновленого українського етносу, який сформує нову націю й нову державу. Щоб зрозуміти закономірності цього етнічного перенародження й уникнути суттєвих помилок, доцільно пошукати подібних ситуацій у минулому, «наводячи різкість» за допомогою «історичного телескопа».

1. ЕТНІЧНА КРИЗА ТА ЕТНОТВОРЧИЙ ПЕРЕХІД

Як показав доктор історичних наук Микола Чмихов, перенародження України відбувається щоразу на початку сонячно-місячного циклу, який становить 532 роки. За його дослідженнями, нинішній цикл завершується 2015 року. Якщо відраховувати від нього в минуле по 532 роки, то можна побачити народження українських етносів, пов’язаних між собою як онук, син, батько, дід, прадід, прапрадід... Попередні українські етноси відомі під іменами руси, анти, сармати, сколоти, кімери-самари, арії. Вони створювали свої держави: Козацький Гетьманат, Русь, Антія, Велика Сарматія, Велика Скіфія, Велика Кіммерія, Арта — Аратта — Артанія (див. Каганець Ігор. Генеалогія України).

Нинішній етнос має ім’я Козаки. Він переживає сувору трансформаційну кризу, яка за 10 років має завершитися народженням нового українського етносу, котрий сформує нову українську державу. Які будуть їхні нові імена? Про це ще ніхто не знає. Можливо, оновлені українці називатимуть себе аріями, тобто сонячними, життєспроможними, ярими. Можливо, свою державу вони назвуть «Третій Гетьманат» — ця назва набуває дедалі більшої популярності. Відповідь матимемо вже через кілька років.

2. ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-РАСОВИЙ ПЕРЕХІД

Отже, для усвідомлення головних закономірностей сучасного українського етнотворення потрібно заглибитися на кілька тисячоліть у нашу історію. Ця історія несе добру звістку про те, що ми маємо непогані шанси подолати нинішню системну кризу, адже наші предки це успішно робили багато разів.

Проте є одне серйозне ускладнення. Річ у тім, що нинішня криза — тотальна, вона вже зачепила весь світ і всі сторони нашого життя. З одного боку, маємо забруднення навколишнього середовища, вичерпання мінеральних ресурсів, масштабне винищення лісів і рік, флори і фауни, розбалансування клімату, наступ пустель, збільшення сили вітрів. З другого боку, маємо гостру кризу європейської раси в цілому — вона дійшла до такого духовного спустошення, що вже не здатна себе відтворювати ні культурно, ні фізично.

Дослідники стверджують, що відбувається розпад усієї сучасної цивілізації і що вже впродовж нинішнього покоління ця криза завершиться або глобальною катастрофою, або переходом до цивілізації вищого рівня. Цей перехід зможе здійснити лише та спільнота, що матиме вищий світогляд, досконалішу соціальну організацію, кращу технологічну базу і якісніший генофонд. По-суті, йдеться про спільноту, що має ознаки НОВОЇ РАСИ.

Що це означає для України? Тільки те, що теперішню кризу зможе подолати не просто новий український етнос, а новий український етнос нової раси. Тобто проблему етнотворення треба розглядати в контексті расотворення. Сучасним українцям, нам з вами, потрібно подолати не лише трансетнічний, але й трансрасовий бар’єр. Завдання складне, проте іншого виходу у нас просто немає, ми стоїмо перед жорстким вибором — вимерти або змінитися.

Та чи є в нас шанс виконати це подвійне завдання? Трансетнічний бар’єр наші предки долали неодноразово. А хто вони — наші предки? Це ми з вами в попередніх втіленнях, оскільки палінгенезія-реінкарнація відбувається в потоці свого народу і тяжіє до своєї рідної землі. Тому саме наші духовні сутності — наші Я — у попередніх втіленнях успішно здійснювали трансетнічні переходи. Ми багато разів захищали цю землю і відроджували її з попелу, поливали її своїми потом і кров’ю, вмирали за неї й освячували її своїми героїчними вчинками. І в остаточному підсумку ми завжди перемагали, інакше нас би сьогодні не існувало як українського козацького етносу. У підсвідомості кожного з нас, якщо глибше копнути, живе духовний досвід неодноразового долання трансетнічного бар’єру та творення потужних українських держав.

Але чи доводилося нам долати трансрасові бар’єри? Чи є в нашій історії прецеденти расових переходів?

Ще одна добра звістка полягає в тому, що український геосоціальний організм вже здійснив два расові переходи. Ба більше, спогади про них чітко зафіксовані в народній пам’яті у формі ритуалів, які двічі на рік обов’язково виконуються ВСІМА українцями.

3. КРАЇНА-ЯЙЦЕ

Але почнімо з термінів. «Україна» — це назва території, на якій уже 30 тисячоліть відбувається динамічний розвиток українського народу. Оскільки український народ невіддільний од своєї рідної землі і розвивається разом з нею, то Україна — це також ім’я українського геосоціального організму, багатотисячолітньої й багатомільйонної колективної істоти. Люди, які належать до цього геосоціального організму, називаються українцями. Українцями були всі племена та етноси, які народилися на українській землі: арії, самари-кімери, сколоти, сармати, анти, козаки.

Якщо хочеш зрозуміти істинну сутність явища, то поглянь, з чого воно почалося і яке його первинне ім’я. Первинні, отже істинні значення слів вивчає наука етимологія (від гелленського ετυμον — «етимон», істина). Яка етимологія імені «Україна», тобто яке його істинне значення? Це слово у давнину вимовлялося як «Оукраїна». А іноді як вимовляли, так і писали, наприклад, «о нем же Оукраїна много постона» («Іпатіївський літопис»). Воно складається з двох слів.

Слово «країна» — це «великий край», тобто велика виокремлена територія, відмежована від решти земної поверхні, відмінна від неї за якоюсь суттєвою ознакою.

Слово «У» («оу») вказує на те, в чому полягає ця суттєва ознака. В арійських мовах слово «оу» означає яйце, захищений зародок, початок:

гелленською (давньогрецькою) ωον (ω-ον, де ον — характерне завершення гелленських слів, «ω» читається як довге «о-о») — яйце, сім’я (насіння);

латинською ovum (ov-um) — яйце, початок; ab ovo — спочатку;

німецькою Ei — яйце; Einstieg — початок, вхід;

староанглійською ei, ey — яйце; egis — захист, щит (захисна оболонка); сучасною англійською egg — яйце, begin — початок;

французькою oeuf — яйце, яйцеклітина;

румунською ou — яйце.

Тут варто пояснити, що букву «Υ» (упсилон), яка в класичному грецькому алфавіті стоїть між буквами «Т» і «Ф», має числове значення 400 і відповідає українській «У», в новогрецькій мові почали читати як «І» або “И” (іпсилон). В результаті, наприклад, первинне «упер» почало звучати як «гипер», «Скуфія-Скупія» (державне об’єднання, союз, сукупність, скупщина, зібрання) почали читати як Скіфія, а слово Сурія (сонячна) як Сірія.

Отже, конструкції У, Оу, Ов, Оі, Ой, Ей, Яй означають яйце, сім’я, зерно, захищений шкаралупою (щитом) зародок, початок. Відповідно «У-країна» — це країна початку, країна-яйце — джерело і захист всякого достатку (Яйце-райце). Тому тут досяг небаченого розвитку культ яйця, адже славнозвісна українська писанка — це унікальний мистецький феномен, що чітко відрізняє українців від решти народів світу, це «візитна картка» України та українців.

Зауважмо, що більшість давніх українських народних пісень починається зі слова-вигуку «Ой» (наприклад, «Ой ти, місяцю»), яке позначає початок пісні. Це давній арійський звичай, бо ж ведичні гімни починаються з «Оум». Річ у тім, що арійські пісні призначалися для хорового співу, а починав їх заспівувач-«заводій», який за допомогою «Оу» або «Оі» задавав хорові тональність. До речі, в багатьох мовах програмування текст програми починається зі слова begin, тобто «початок». Давні арійські гімни та народні пісні — це також програми, що певним чином спрямовують наше мислення й поведінку, освячуючи наше єство і відновлюючи правильні уявлення про світ.

Ім’я «У-країна» (країна Оу) є самоназвою, — про це читаємо в знаменитій праці «Про походження й діяння гетів» («Гетіка») готського історика Йордана (6 ст.), написаній латинською мовою: «Коли там наплодилося багато люду, а правив лише п’ятий після Беріга король Філімер, син Гадаріга, то він постановив, щоб військо готів разом з сім’ями рушило звідти. У пошуку зручніших країв і придатних місць [для поселення], він прийшов у Скіфії землі (pervenit ad Scythiae terras), що мовою їхньою Ойум називались (quae lingua eorum Oium vocabantur)» (фрагмент 27). Тобто землі Скіфії місцевою мовою називались Ой (Oі), оскільки «-um» — це типове латинське закінчення, подібно до того, як трохи нижче Йордан подає назви рік Данастр і Данапр (сучасні Дністер і Дніпро) — «Danastrum» і «Danaprum». Отже, готи прийшли в «країну Оі», або «Оу-країну», як називали свою батьківщину корінні мешканці Скіфії-Скуфії, і як її донині називають українці.

Додаткове розуміння суті слова «У» (Оу) дає аналіз його числового коду. У стародавніх абетках букві «У» відповідає число 4 (санскрит) або 400 (слов’янська, гелленська, грузинська), тобто стократно повторена четвірка. З цієї причини написання букви У подібне до написання цифри Ч (чотири) і букви Ч, з якої й починається слово “чотири” (на санскриті — “чатур”). Тобто У-країна — це країна з ознакою 4. Залишилося з’ясувати, що означає ця ознака.

За прадавньою традицією число 4 (тетрада) символізує завершеність, універсальність, повноту, зокрема повноту знань, життєву мудрість. З цієї причини, до речі, корінь «ук» означає знання, мудрість (наука, укий — вчений, неук — невчений, профан). Водночас число 4 вважається числом землі, країни, окресленої території (навіть звучання подібне — “тетра” і “терра” — земля, тери¬то¬рія). Як повідомляє Рене Ґенон у своїй книзі «Символи священної науки» (розділ «Цифра чотири»), в Середні віки цифра 4 нерідко зображалась на зброї, будинках, гербах та клеймах ремісничих цехів через те, що позначала майстерність, а утворений трьома відрізками трикутник був образом «вузької брами», яка веде до життя.

Головними символами числа 4, що відбивають його статичний і динамічний аспекти, є квадрат і хрест.

КВАДРАТ — це образ виокремленої, особливої землі, сакрального простору, впорядкованого і захищеного з усіх сторін. Саме такою святою землею, «Ноєвим ковчегом», «варою» (захистом) — споконвіку вважалася земля України. Саме тому Геродот (5 ст. до н.е.) у четвертій книзі своєї «Історії», відомої як «Скіфський логос», описав Скуфію-Україну як країну-квадрат. Він повідомляє: «101. Отже, Скіфія має чотирикутну форму і дві її сторони, спрямовані до моря, одна, яка від узбережжя заходить углиб материка, та інша, яка тягнеться вздовж моря, за розміром однакові». Дослідники відзначають, що описаний Геродотом географічний квадрат не має нічого спільного з тодішніми кордонами Скуфії. Врешті-решт, він мав дані тільки про берегову лінію, натомість уявлення про «континентальну Скуфію» ґрунтувалися на суперечливих, часто фантастичних і помилкових оповідках про звичаї місцевих племен. Одна з причин такої необізнаності — надзвичайно пильне ставлення тодішніх українців до інформаційної безпеки, через що для навколишнього світу Скуфія була цілковитою таємницею. Тому є тільки одна причина, чому Геродот намагався описати тодішню Україну як географічний квадрат. Просто в давнину вона була відома як КРАЇНА-КВАДРАТ у символічно-духовному сенсі, одначе в часи Геродота це усвідомлення вже було втрачено, тому історик сприйняв старовинні вказівки на «квадрат» буквально — як територіальний квадрат. Подібна ситуація склалася з традиційним уявленням про Україну як духовний полюс, яке пізніше було підмінено профанічним уявленням про географічний полюс, про що поговоримо пізніше.

Символом духовного полюса є хрест. ХРЕСТ — це дві перехрещені осі, які символізують поєднання небесного та земного, а також захищений вищими силами Центр світу, початок відліку для чотирьох напрямків простору. Врешті, число 4 — це і є хрест, написаний без відривання олівця від паперу.

Таким чином, ми з’ясували, що ім’я «Україна», «Оу-країна» означає виокремлену, особливу землю, яка виконує функцію «зародка» чогось нового; водночас це захищений звідусіль сакральний простір, планетарний центр, духовний полюс, точка відліку для всього навколишнього світу.

У чому ж практично виявлялася ця функція країни-зародка, планетарного яйця-райця? Передусім у тому, що минулі 30 тисячоліть вона виступала в ролі захищеного з усіх боків расотворчого казана, в якому було здійснено два расові переходи, що привели до народження спочатку раси європеоїдів-борійців (європейських кроманьйонців), а згодом — Арійської раси.

4. ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-РАСОВИЙ ПЕРЕХІД: БОРІЯ

Територія України почала заселятися першими людьми — неоантропами — десь після 40 тис. до н.е. У 25 тис. до н.е. на цій землі сформувалася Біла раса, яку ще називають расою європейських кроманьйонців або расою європеоїдів-бореалів (борійців). Чорного моря тоді ще не існувало — на його місці було вдвоє-втроє менше прісноводне Понтійське озеро. На північ од нього лежали зручні для проживання території, які й стали расотворчим казаном Білої раси. На сьогодні в Україні відомо понад 800 стоянок кроманьйонців, незрівнянно більше поховано під водами Чорного та Азовського морів.

З того ж часу, тобто приблизно з 25 тис. до н. е., бере початок Культура, тобто плекання (культивування) знань — їх нагромадження, систематизація, передання, осмислення та розвиток. Річ у тім, що новостворена раса «мисливців на мамонтів» відрізнялася від первинної людської раси неоантропів не тільки більшим зростом, кращим фізичним розвитком, білою шкірою, русявим волоссям та світлими очима — вона ще й мала довгострокову пам’ять (неоантропи мали коротку, «дитячу» пам’ять). Саме це й дало змогу з’явитися культурній Традиції.

Виникнення довгострокової пам’яті уможливило формування Бореальної мови, яка мала радикально більший словарний запас порівняно з убогою мовою неоантропів, побудованій на звукоімітаціях («вава», «кака», «гам-гам» тощо).

Початковий етап Традиції прийнято називати Примордіальною (тобто первинною) традицією. Дивовижно, але крізь морок тисячоліть вона донесла до нас відомості про те, що расотворчий казан Білої раси називався Борія. Авторитетний знавець Примордіальної традиції Рене Ґенон у праці «Символи сакральної науки» показав, що назва «Борія» означає «Земля Вепра» і що ця країна вважалася священною землею — місцем перебування первинного духовного центру, планетарним духовним полюсом.

У цій країні вепр (латинською aper, англійською boar, німецькою Eber, російською боров) мав особливий статус — він вважався тотемною твариною, яка була уособленням народу цієї землі, надавала йому життєвої сили. Вепр вважався захисником Країни-яйця (Оу-країни), тому пізніше — вже у відичній (арійській) традиції, яка є безпосереднім продовження Примордіальної традиції, вепр позначається словом «вараха», що значить «захисник» («вар» — захист; від цього ж кореня походять англійське warrior і наше варяг, що означають «воїн», «захисник»). Кельтські (галльські) друїди-брахмани називали себе «вепрами». Як пише Рене Ґенон, друїди «були істинними спадкоємцями первинної традиції, і символ за самою своєю суттю «борійський» — символ вепра — був їхнім набутком».

Встановлено, що характер поведінки вепра відповідає українському національному характеру (про це детально розповідається в дослідженні «Земля вепра», «Перехід-IV», випуск 11-2003). Через такі якості, як схильність до усамітнення, волелюбність, самодостатність, миролюбність, нестримна сила, вибухова захисна агресія — Сонячний вепр став символом усього народу Землі Вепра, а пізніше — арійських (гіперборійських) брахманів-друїдів.

В арійську добу вепр перестав бути тотемною твариною, проте для регулярного відновлення архетипу Вепра в колективній свідомості українського народу брахманами було запроваджено ритуал жертовного споживання м’яса й сала вепра-кабана.

Культ Вепра зберігся в Україні до сьогодні. Він виявляється не тільки в колінні кабана на Різдво й Великдень та в ритуальному колективному споживанні його м’яса й сала, але й у розвиненій міфології та народних звичаях. У міфологічному світогляді українців Сонячний вепр (кабан) асоціюється з чоловічою силою, міцністю, хоробрістю, а Сонячна свиня («свинка — золота щетинка») — з силою Землі, теплом і родючістю. Кабан, як і свиня, пов’язується з Сонцем та з аграрним культом. Світотворче значення кабана бачимо в одному з варіантів відичного космогонічного міфу, згідно з яким вепр пірнув у первісні води і підняв на іклах Землю (див. книгу «100 найвідоміших образів української міфології» за ред. Олени Таланчук). Українські селяни досі володіють чи не найвищою у світі культурою обробки свинини — це мистецтво є складовим елементом Гіперборійської традиції.

Таким чином, Борія — це перша цивілізація Білої (європеоїдної) раси, колискою якої стала У-країна, тобто Країна-початок, Яйце-райце. Назва «Борія» збереглася в гелленській (давньогрецькій) мові в імені вітру, що дме з території України — його називали Борієць (гелленською Βορεας, «бореас»); головну ж ріку Борії, тобто Дніпро, геллени називали Бористеном.

Таким чином, Примордіальна традиція — це борійський (кроманьйонський) етап Української традиції, від якої походять традиції інших народів Білої раси. Її народження сприймалося як народження духовного Сонця. Українці донині відзначають народження Сонячної Борії у формі ритуального коління та споживання м’яса й сала Сонячного Вепра, що здійснюється на Різдво — свято народження Сонця. Це свято первинно відзначалося відразу ж після зимового сонцестояння, коли починалося збільшення світлового дня — Світло «народилося» й починало витісняти Темряву.

Головним графічним символом Борії, масово тиражованим, був протосвастичний меандр, себто — геометричний орнамент у вигляді безперервної ламаної лінії зі звивинами під прямим кутом. Найдавніше зображення меандра, датоване 25 тис. до н.е., знайшли на прикрасах з мамонтового ікла в Мізині над Десною. Той самий меандровий орнамент — це базовий елемент української вишиванки, яка поряд з писанкою є головним ідентифікатором українців. Що ж до культури харчування, то головні ідентифікатори українців — це борщ (обов’язкова ритуальна страва на Різдво) і свиняче сало (ритуальна страва на Різдво та Великдень). Обидві страви нагадують про Борію — борщ своєю назвою, а сало — своїм походженням. Традиційно приготований борщ — це потужний фітотерапевтичний препаратом, а сало і смалець (топлене сало) — не тільки чудовий харчовий продукт, але й ліки від багатьох хвороб (наприклад, туберкульозу), основа для лікувальних сумішей, мазей та косметичних кремів.

Виникає природне запитання: Яким чином темно-сірий, майже чорний вепр став символом Сонця? Річ у тім, що в Примордіальній традиції Сонце символізує центр світу, тому в асторономії та астрології його символом є коло з крапкою посередині. Борія була центром тодішнього світу, оскільки започаткувала феномен людської Культури; по суті Земля Вепра була духовним сонцем людського роду, тому для неї ще використовували епітет Аратта або Арта — «Сонячна земля» («Ар»-«Яр» — сонце, «та»-«те» — земля, територія). Вепр був тотемом і символом Сонячної Борії (тобто центральної, осьової країни), тому «автоматично» став символом Сонця.

5. ДРУГИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-РАСОВИЙ ПЕРЕХІД: ГІПЕРБОРІЯ

Десь біля 8 тис. до н.е. Борія разом з усією Білою расою увійшла в гостру системну кризу, спричинену демографічним вибухом, вичерпанням природних ресурсів (передусім скороченням поголів’я тварин, що були об’єктом полювання), різкими кліматичними змінами. Тодішня екологічна система зазнала обвального руйнування. Найгостріша ситуація виникла в Борії, коли в 55 ст. до н.е. танення льодовиків підняло рівень Середземного моря й дозволило йому перейти природну загату, якою був Босфор. Солона середземноморська вода з потужністю 200 Ніагарських водоспадів ринула на рівнину і в прісноводне Понтійське озеро, перетворивши його на солоне Чорне море. Вода затопила тисячі квадратних кілометрів навколишніх територій, знищуючи поселення, людей, тваринний світ та рослинність.

За легендами, напередодні Циркумпонтійської катастрофи частина людей послухала лідера на ім’я Ной (що означає Новий), покинула припонтійську долину Борії і відійшла на північ — на землю, що лежала вище. Цій захищеній від потопу землі дали епітет «вара», що означає «захист». Нагадаємо, що для окремих територій правобережної України, які лежать на Українському кристалічному щиті (загальна площа біля 200 тисяч кв. км, найбільша ширина 250 км) характерна цілковита відсутність морських відкладів. Це свідчить, що за сотні мільйонів років ці землі взагалі не затоплювалася морем. Подібної ділянки суходолу в світі більше немає ніде, бо навіть на найвищих горах планети науковці знаходять морські відклади у вигляді скам’янілих решток риб та інших морських істот. Тому ці ніколи не затоплювані землі, зокрема Словечансько-Овруцький кряж у Житомирській області, дістали назву «вара», тобто «захист», і розглядалися як Яйце-райце, за оболонкою якого заховалася величезна кількість живих істот.

Борійці, що врятувалися від потопу, заснували нову цивілізацію, якій дали ім’я Уперборія, в сучасній вимові — Гіперборія, тобто «Вища Борія». Нова назва вказувала не лише на розташування нових земель вище Борії, але й на цивілізаційно вищий рівень розвитку і водночас на спадкоємність традицій старої Землі Вепра. Затоплена частина Борії — це нинішнє мілководдя між Румунією та Кримом, а також Азовське море. Цю стару землю так і назвали — Альтланд, тобто «стара земля» («alt», «old» — стара; «лан», «land» — земля), у сучасній вимові — Атлантида. А захищена земля — «вара», на якій Ной урятував частину людей — після тисячоліть усного переказу з якихось причин перетворилась на «баржу» — «Ноїв ковчег».

Цивілізація Гіперборії стала другим етапом розвитку Українського геосоціального організму — країни Оу. Відповідно, Гіперборійська традиція — це безпосереднє продовження Примордіальної традиції Борії. Як показав Рене Ґенон у своїй знаменитій праці «Криза сучасного світу», «існують достовірні свідоцтва того, що Примордіальна традиція теперішнього циклу прийшла з гіперборійських регіонів». Якщо ядром Борії були припонтійські долини, то ядром Гіперборії стала вкрита лісами територія від Волині до Київщини, яка найдовше й зберегла традиції Землі Вепра. Тому Геродот розташовував Гіперборію на півночі Скіфії. Описаний ним давній гіперборійський обряд приношення загорнутих у пшеничну солому священих дарів виконувався на Житомирщині аж до початку 20 століття (див. статтю Олександра Босого «Гіперборійські традиції українців», журнал «Перехід-IV», випуск 11). Академік Борис Рибаков встановив, що гіперборіями були праслов’янські племена, носії культу Матері всього сущого, першобогині Лади, матері Сонця, та бога родючості Купала — Аполлона Гіперборійського.

Згідно з легендами, головною особливістю гіперборіїв був надзвичайний хист до пісень і танців. Значна пісенна обдарованість донині є визначальною особливістю українців, котрі витворили наймелодійнішу і найчисельнішу у світі народну пісню.

Формування Гіперборії супроводжувалося формуванням нової раси, відомої як Арійська раса. Вона народилася з середовища Борійської (кроманьйонської) раси завдяки таким основним чинникам:

1) вищий світогляд і нові високі знання, отримані від Ноя, відомого в різних джерелах також під іменами Рама, Ману, Їма та Зіасудра;

2) варнова модель організації суспільства;

3) технологічна революція, перехід до рільництва й тваринництва, суттєва зміна характеру харчування (перехід до споживання переважно злаків та молокопродуктів);

4) радикальне оздоровлення шляхом тотального застосування хорового співу релігійних гімнів.

Гіперборійська традиція України донесла до сьогодні пам’ять про народження Арійської раси. Ця подія святкується під час Різдва у формі ритуалу споживання куті — архаїчної страви перших аріїв, яка радикально відрізняла нову расу від борійських мисливців, котрі в основному харчувалися м’ясом.

Борійська раса здійснила расовий перехід і породила нову расу. З погляду Гіперборійської традиції це була перемога. Тому ритуал споживання Сонячного Вепра здійснюється не лише на Різдво (святкування народження Борійської раси), але й на Великдень — свято перемоги Сонця, яке первинно відзначалося після весняного рівнодення, коли Світло стає сильнішим за Темряву. Зауважимо, що на Великдень українці не здійснюють ритуального споживання куті, оскільки Арійська раса ще не перемогла, бо ще не здійснила расовий перехід.

Матеріальними залишками Гіперборійської цивілізації просто нашпигована українська земля — це передусім славнозвісна Трипільська археологічна культура, найдавніші знахідки якої датуються 55 ст. до н.е. Після свого становлення в Україні арійська спільнота кількома потужними хвилями розселилася по цілому світу, надавши потужного культурного імпульсу народам Західної Європи, Індії, Китаю і всього нині цивілізованого світу.

Головний графічний символ-оберіг арійців, їхня «візитна картка» — це сварга (свастика, свастя, коловорот, сонцеворот), що народилась у Гіперборії з протосвастичних меандрів Борії. Цей символ — один з найпоширеніших на трипільській кераміці: «Найбільшою цивілізацією Східної Європи, в рамках якої відбувається виділення свастики в окремий символ, є неолітична культура Трипілля-Кукутені (VI—III тис. до н. е.)» — пише Роман Багдасаров у фундаментальному дослідженні «Свастика: священний символ», 2001, розділ 3.

В українській народній традиції цей символ найчастіше називають словом «свастя». Воно походить від «Сва-з-тя», тобто «Святість з тобою» або «Святий з тобою». Це захисна формула, адже людина, яка перебуває в єдності зі Святим Творцем, невразлива. Відповідно, й саме зображення свастя є оберегом:

Хай Сонце — прабог всіх релігій,
Золотопере й життєсійне
Благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
Святий арійський знак таємний,
Накреслю Свастику на хаті
І буду спати вже спокійно.

(Богдан-Ігор Антонич, «Молитва», 1939 рік).

Привітання «Свастя!» була традиційним для аріїв, подібно до «Мир вам!», «Бог з тобою!» чи «Доброго дня!». Наприклад, читаємо в індоарійській Бгаґавад-Ґіті: «До Тебе боги припадають із вигуком: Свасті! Тебе святі ріші благають: рятуй від напасті!»

Як переконливо показав Рене Ґенон, СВАРГА Є Й ЗАВЖДИ БУЛА ЗНАКОМ ПОЛЮСА — ТАКЕ ЇЇ ІСТИННЕ ТРАДИЦІЙНЕ ЗНАЧЕННЯ (див. його статтю «Атлантида і Гіперборія»). За Гіперборійською традицією, божественним полюсом є Бог-Творець, космічним полюсом — Сонце, земним полюсом — Гіперборія, тому сварга — це одночасно символ і творця Всесвіту Сварога, і зірки Сонця, і країни Гіперборії, а також арійської раси, що народилася в гіперборійському расотворчому казані (У-країні). З цієї ж причини до кінця Середньовіччя сварга широко застосовувалася в хрестиянстві (Роман Багдасаров, «Свастика: священний символ», розділ 4) і була символом Ісуса Хреста (Рене Ґенон, «Символіка хреста», розділ 10). Це й зрозуміло, адже Він розглядався хрестиянами як зразок для наслідування і як полюс тяжіння для формування Нової Людини.


Розселення аріїв з України. Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів. Історія білої раси” (March of the Titans. A History of the White Race) — USA, Ostara Publications 1999, 2001. www.white-history.com

6. ТРЕТІЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-РАСОВИЙ ПЕРЕХІД: ВИШНЯ БОРІЯ

Ми живемо в час, коли людство черговий раз увійшло в штопор глобальної кризи, яку можна подолати лише переходом до нової цивілізації і нової раси. До цієї точки переходу Україна підходить з поступовим усвідомленням себе як «вари» — захищеної землі, «Ноєвого ковчега» з досвідом дерзновенного творення цивілізацій Борії та Гіперборії. Відбувається пробудження родової пам’яті, описане в архетиповій українській казці про Яйце-райце: «Тоді парубок і згадав дівчину, що його тричі рятувала, — та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!» Відновлення пам’яті про себе надає людині й усьому народові сили і щастя. Тому перехід до нового світу починається з відновлення народної пам’яті про Борію та Гіперборію: «Згадай себе! Пізнай себе! Зміни себе!».

Нову цивілізацію ми називаємо Вишньою Борією. «Борія» вказує на територіальну, історичну та духовно-психологічну спадкоємність з двома попередніми цивілізаціями У-країни та збереження притаманного українській ментальності архетипу Сонячного вепра. Слово «Вишня» підкреслює її вищий цивілізаційно-расовий рівень з акцентом на духовно-метафізичному аспекті.

КОМУ ВНИЗ. Ліра. Вишня Борія» (аудіо, 4.02 Мб)

Загальна схема переходу залишається та ж сама: 1) світоглядний прорив, 2) організаційний прорив; 3) технологічний прорив; 4) радикальне оздоровлення народу. Результатом буде осягнення вищого рівня стосунків Людина—Бог, Людина—Людина, Людина—Природа і Людина—Техносфера.

З погляду психоінформатики це буде перехід з третього на четвертий рівень мислення, тобто з рівня творчості (нестандартних дій) на рівень мудрості (цілісності). З погляду еволюції це буде формування раси «нових аріїв», головною особливістю якої буде розкриття боголюдських потенцій людини. З погляду цивілізаційних процесів це буде перехід від індустріального та постіндустріального (інформаційного) суспільства до суспільства постінформаційного (когнітивного), головною цінністю якого буде творча, мудра й гармонійно розвинена людина.

7. ВИСНОВКИ

1. Україна — це геосоціальна істота, яка майже 40 тисячоліть розвивається на території Українського кристалічного щита, захищеного від затоплення водами морів та океанів.

2. Тут народилася Культура, тому ця захищена земля називається країною-яйцем, країною-початком — «У-країною», а її головним графічним позначення є сварга — символ духовного полюса.

3. Протягом свого існування Україна сформувала дві цивілізації, відомі під іменами Борія (Земля вепра) та Гіперборія. Для цього вона здійснила два расові переходи, сформувавшись у 25 тис. до н. е. як Борійська (кроманьйонська) раса, а в другій половині 6 тис. до н.е. — як Арійська раса.

4. Пам’ять про два попередні цівілізаційно-расові переходи зафіксовано в українських звичаях: культ яйця та вишиванки, Різдво й Великдень з ритуальним споживанням «вепра» й арійської куті, найширше представлення назв і зображень сварги як символу духовного полюса.

5. Щоб подолати глобальну кризу, Україні потрібно здійснити свій третій цивілізаційно-расовий перехід. Для цього нам треба сформувати новий український етнос, який стане першим етносом нової раси. Він сформує Вишню Борію — нову цивілізацію У-країни.

6. Расове перетворення почнеться з відновлення правильного світогляду і відродження родової пам’яті, починаючи від народження Білої раси Борії 27 тисячоліть тому.

7. Правильний світогляд і підключення до енергетики тисяч поколінь українських предків дозволять застосувати передові організаційні форми, оновити технологічну базу й радикально оздоровити населення — це ключові умови цивілізаційно-расового переходу.

http://observer.sd.org.ua/news.php?id=10652
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Пт Фев 29, 2008 1:19    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Неслов'янська Росія

Починаючи розмову про російську мову, слід перш за все пригадати, що Росія - це неслов'янська країна. До територій, населених стародавніми слов'янськими племенами, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ - території стародавніх кривичів (слов'янізованих балтів). Решта земель - фінські, де ніякі слов'яни ніколи не жили: чудь, мурома, мордва, пермь, вятічи та інші. Найголовніші топоніми історичної Московії - всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т.д.

--------------------------------------------------------------------------------

Ці території були за декілька століть завойовані слов'янами, але число колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород) було в цих краях украй мале. У рідкісних городках-фортецях, заснованих ободрітами - русинами і норманнами (данцями і шведами), жила жменька колоніальних правителів з дружиною. А 90-95% населення краю було неслов'янськими тубільцями, що підкорялись цим більш цивілізованим окупантам.

Мовою колоній було слов'янське «койне» - тобто мова для спілкування між народами з різними діалектами і мовами. (Койне – будь-яка загальна народна мова, що виникла на грунті панівного діалекту. Новий тлумачний словник української мови)*. Поступово за багато століть місцеве тубільне населення переймало цей койне; у Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років - судячи по мові берестяних грамот, яка з саамської стає поступово арійською, слов'янською аналітичною мовою (з винесеними за слово флексіями) і тільки згодом нормальною слов'янською синтетичною мовою. До речі, про це і пише Нестор в «Повісті ...»; що саами Ладоги поступово вивчили слов'янську мову Рюріка і стали після цього називатися «словенами» - тобто, що розуміють слово, в протилежність «німцям» - тобто такими, що мови, що не розуміють.

Другими після ладозьких саамів стали переймати слов'янське койне північні фінські народи - мурома, весь (вепси), чудь, але у них процес зайняв значно більше часу, а у південніших фіннів безпосередньо мордовської Москви і її оточення усвоєння слов'янського койне затягнулося до петровських часів, а подекуди і збереглися свої відвічні тубільні мови - як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів.

Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов'янським», хоча це - суто фінський діалект, який якраз і відображає незавершеність слов'янізації краю.

Під час Золотої Орди Московія на три століття йде до етнічно споріднених народів фінно-угрів, яких збирали під свою владу ординські царі. У цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показовою є книга Афанасія Нікітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить із слов'яно-фінського койне Московії на ординську мову, різниці в них не бачивши, а закінчує свою книжку подячною молитвою: «В ім'я аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божія. Аллах великий...».

У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Біляслов'янське койне - як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді. І, нарешті, болгарська мова – як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у результаті і стала основою для нинішньої російської мови, співпадаючої в лексиці тільки на 30-40% з іншими слов'янськими мовами, у яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%.

Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови тільки до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов'янська, а слов'яно-фінське койне з великим тюркським і монгольським впливом) і болгарська (древньоболгарська), вона ж «церковнослов'янська». Як третю мову Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, яка є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел.

БОЛГАРСЬКА СКЛАДОВА

Чому нинішня російська мова більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на білоруську і українську? При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську і сербську. Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами і українцями, у яких в мовах майже немає ніякого болгарського впливу, а якщо він і знаходиться, то це - привнесені вже через Росію балканські мовні реалії.

У тому й справа, що в Росії своїх корінних слов'ян не було — слов'янське населення Новгорода і Пскова було повністю винищене Московією в 15 – 16 століттях. А тому вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. От чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома та інших фінських земель пізнавала слов'янську мову від болгарської мови - не маючи свого місцевого слов'янського.

А ось у Білорусі та Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення все-таки мало народні слов'янські говори, які і не дозволили упроваджуватися болгарській лексиці з православних книг, підміняючи свою відвічну місцеву слов'янську лексику.

ЧИ Є СЛОВ'ЯНСЬКОЮ МОВА РОСІЇ?

Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі кажуть, шила в мішку не втаїш).

1) До XVIII століття мова Московії ніким у світі не вважалася руською мовою, а називалася конкретно мовою московитів, московською.

2) Руською мовою донині називалась саме і лише українська мова.

3) Мова Московії – москальська мова – до XVIII століття не визнавалася європейськими лінгвістами (зокрема слов'янських країн) навіть слов'янською мовою, а відносилась до фінських говорів.

Звичайно, сьогодні все не так: заради імперських інтересів завоювання слов'янських країн Росія зробила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання надання мові Росії «слов'янського статусу». Причому, якби на захід від Росії жили німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова - з сім'ї німецьких мов: бо таке було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування її слабких слов'янських рис. Проте, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про споріднених слов'янам західних балтів, «пруську мову маємо набагато більше підстав вважатися слов'янською, чим великоросійську, у якої з польською мовою і іншими слов'янськими значно менше загального, ніж навіть у західно-балтської пруської мови».

Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно тільки при Петрі I, який вважав колишню назву - Московія - темною і мракобісною. Петро не тільки став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський зразок і заборонив гареми (тереми, де жінок тримали узаперті), але і в поїздках по Європі добивався від картографів, щоб відтепер на картах його країну називали не Московією або Моськовітією, як раніше, а Росією. І щоб самих московитів стали вперше в історії вважати слов'янами, що було загальною стратегією по «прорубуванню вікна до Європи» - укупі з проханням Петра перенести східну межу Європи від межі між Московією і Велике князівство литовське (ВКЛ) тепер уже до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи.

До цього польські і чеські лінгвісти і творці слов'янських граматик чітко розмежовували руську мову (українську) і московську, а саму цю мову Московії не зараховували до сім'ї слов'янських мов. Бо мова Московії була мізерна на слов'янську лексику.

Як пише російський лінгвіст І.С.Улуханов в роботі «Розмовна мова Стародавньої Русі» («Русская речь» №5,1972), коло слов'янізмів, що регулярно повторювались в живій мові народу Московії, розширювалось дуже поволі. Записи живої усної мови, проведені іноземцями в Московії в ХV1-ХV11 століттях, включають тільки деякі слов'янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московитів» (1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московитів знаходимо, як пише І.С.Улуханов, лише слова «владика» і «злат». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше – аж 16 слів («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). У книзі «Граматики мови московитів» німецького ученого і мандрівника В. Лудольфа (1696) - їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «оканням» в приставках типу «розсуждать»). Решта усної лексики московитів в цих розмовниках - фінська і тюркська.

У лінгвістів тієї епохи не було ніяких підстав відносити мову московитів до «слов'янських мов», так як самих слов'янізмів в усній мові не було (а саме усна мова народу є тут критерієм). А тому і розмовна мова Московії не вважалася ні слов'янською, ні навіть біляслов'янською: селяни Московії говорили на своїх фінських говірках. Характерний приклад: російської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переклад з фінської костромської на російську «государеву» мову. Кумедно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «русскості» і «славянства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «славянськіє»), хоча ще два сторіччя тому ніхто в Костромі по-слов'янськи не розмовляв.

І той факт, що Московська церква віщала болгарською мовою (на якій писалися і державні папери Московії), – нічого не означав, оскільки вся Європа тоді в церквах говорила латиною і вела діловодство латинською мовою, і це ніяк не було пов'язано з тим, що за народи тут проживають. Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу - Республіку (по-польськи - Річ Посполита), ВКЛ зберігало своєю державною мовою русинську, а Польща ввела державною латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків - це латинська мова, а поляки – це латиняни. Точно так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії - поки російські села її не вивчили.

Ось ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) розмовляють зовсім не російською, а білоруською мовою. Літературною російською там не говорять, як і ніхто не «окає» - відображаючи фінський акцент, як в Рязанській або в Московській областях, а говорять абсолютно тією мовою, якою говорять селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен робити один висновок: у цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окаючих» східних сусідів, які за часів Лудольфа там знали тільки 41 слов'янське слово. (Це стосується й українських етнічних територій сучасної Росії)*.

І.С.Улуханов пише, що кажучи про існування у московитів двох мов - слов'янської (церковної болгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московитів»: «Чим більш ученим хто-небудь хоче здаватися, тим більше домішує він слов'янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов'янською мовою в звичайній мові».

Дивно! Що ж це за така «слов'янська мова» Москви, над якою сміються за вживання слов'янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Цього «двуязичія» не існувало ніде у слов'ян, окрім як в одній Московії. До речі, Статути ВКЛ були написані на найчистішій слов'янській мові - державній у Великому Князівстві Литовському і Руському, суто слов'янській державі, де литвинами були слов'яни - нинішні білоруси.

Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов'янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови - як взагалі головна проблема російської мови. Вона пройшла «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російською при Ломоносові - до 1795 р., потім при окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі та Західної і Центральної України довелося його міняти на «велікорусскоє нарєчіє русского язика». Саме так російська мова фігурувала в 1840-х у назві словника Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», де під самою руською мовою узагальнено розумілась білоруська, українська і російська), але сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.)

У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою (усюди в роботі він називає її «московським нарєчієм») і слов'янською часто присікає у нас способи висловлюватися нею з тією вольностією, яка одна оживляє красномовство і яка отримується не іншим чим, як щоденною розмовою. ...Як майстерний садівник молодим прививком оновлює старе дерево, очищаючи засохлі на нім лози і тернії, при корені його, так великі письменники, поступили в перетворенні нашої мови, яка сама по собі була бідна, а підроблена до слов'янської зробилася ще потворнішою».

«Бідна» і «потворна» - це, звичайно, розходиться з майбутньою її оцінкою як «великої і могутньої». Виправданням тут служить факт, що Пушкін поки не народився для молодої зеленої мови, створеної тільки що експериментами Ломоносова.

Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів і решти слов'ян - де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це суто російська унікальна проблема - як поєднувати фінську мову селян із слов'янською мовою держави (наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов'янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов'янською лексикою і такими ж слов'янізмами - тобто немає самого предмету для такої суперечки, бо слов'янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того заснованої тільки на слов'янізмах білоруської мови - маслом масло не зіпсуєш). У результаті російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікового зв'язку культури Москви з болгарською мовою, яку дружно знаходять «чужою», «химерною в умовах Росії», «гальмуючою становлення літературної російської мови». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московського нарєчія»), яка на 60-70% відсотків складається з неслов'янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г.Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова.

Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від слідування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримувала в слов'янському полі і обертала «в слов'янство», - і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов'янізованих фіннів, яка зовсім не мала, як болгарська, явних слов'янських рис. Патріотизм переміг слов'янську єдність.

СПРАВЖНЯ РУСЬКА МОВА

Метелій Смотрицький, руський просвітитель, що працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Евьє «Граматіки словенскія правильное синтагма», задовго до «революціонера» з російської лінгвістики Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л.Зизанія, він чітко відрізняв болгарську церковну мову від нашої.

Ясно абсолютно (як і далі по його книзі), що руською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше - ту русинську мову, яка в його час була загальною для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії-Росії.

АЛФАВІТ

Загальна помилка: у Росії всі вважають, що пишуть «кирилицею», хоча нею ніхто в Росії не пише. Там пишуть абсолютно іншим алфавітом, вельми мало пов'язаним з кирилицею - це введений Петром I «цивільний алфавіт». Він кирилицею не є, оскільки Кирилом і Мефодієм не створювався.

Це імперський російський алфавіт, який Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити у всіх сусідів, навіть тюрок і фіннів. Старається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії і Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистськими підступами», хоча саме латиниця вдаліше відображає мовні реалії мов фіннів і татар. Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські біблії, а для татар, що сповідають іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт?

Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу мови великороса. По-перше, його перейменували в просто «русский»- щоб вичленувати «великодержавне імперське» «веліко-», одночасно змінюючи національність великоросів на рускіх. Що безграмотно, бо немає в російській мові такого, щоб назва національності раптом була прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, що мало розбиралися в нюансах російської мови). І це одночасно невірно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії рускій народ Білорусі, України і Росії тепер зводився тільки до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не вважалися Руссю і рускіми, бо рускіми тепер стали великороси - тільки частина руского народу, що існував при царизмі.

По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу мови великороса, створивши «новий цивільний алфавіт».

А по-третє, Троцький наполягав на переході мови великороса на латиницю - «в цілях світової революції», і якби його точка зору перемогла, то алфавітом РРФСР і потім СРСР стала б латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав.

Все вище сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії ніякого відношення не мали, бо померли задовго до ухвалення Україною (Києвом) християнства, а ніякої Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на просторах Великої Мордовії Эрзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії - держав, що існували при Кирилові і Мефодії на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігрецький алфавіт для чехів раніше, ніж взагалі язичницька Русь з'явилася на території країн СНГ – з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов'ян ободритів Рюрика.

Ось тому РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно і роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні суперечності в їх уявленнях про себе як про нібито «слов'ян» - і приховати «небажані» факти.

До речі, Кирило і Мефодій ніякими «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними з Дамаску (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба докладніше розповісти в окремій статті). Найзабавніше в тому, що самі чехи, ради створення алфавіту яких приїхав Кирило, його взагалі ніяк не шанують і взагалі про нього не пам'ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїздив.

Як мовиться, ось вже не знаєш - з ким знайдеш, а з ким втратиш...

* - примітка перекладача.

© Вадим Ростов, «Секретные исследования» июнь №12 (125) 2006 г.
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Пт Фев 29, 2008 1:42    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Фальшування історії

Стаття самобутнього дослідника історії Володимира Белінського, який структурно досліджує архівні джерела, вивчаючи справжню, а не сфальшовану історію Росії.

--------------------------------------------------------------------------------

Цікаво пригадати, як у Москві почали з'являтися деякі достовірні українські історичні джерела стосовно Руси. І не тільки українські.

Якщо О. Лизлов наприкінці XVII століття ще не мав уявлення про твір великого Нестора "Повість временних літ", то вже в другому десятилітті XVIII віку історична епопея Нестора була відома московським владоможцям. І не просто відома. Ще за часів Петра І твір вилучили з Києва та вивезли до Московії. Ми ж пам'ятаємо – саме оригінал твору Нестора тримала в своїх руках Катерина ІІ за часів своєї "копіткої" праці над "Историей государства Российского". Той же Петро І давав накази копіювати геніальний твір.

Були й інші шляхи появи українських раритетів у Московії. Особливо цікаві дослідження з цього приводу зробив професор Борис Яценко у своїй праці "Слово о полку Ігоревім" та його доба" (Київ, 2000 р.).

Тобто, починаючи з часів Петра І, в московських архівах почали нагромаджуватися великі історичні раритети та їхні копії. І не тільки українські, а й литовські, польські, золотоординські й інших народів. Саме Петро І започаткував примусове вилучення та вивезення до Московії українських стародруків та рукописів.

Уже відомий нам Г. Міллер цілих десять років їздив східними землями Московської імперії (з 1733 до 1743 року) та нишпорив в усіх закутках, вилучаючи старовинні раритети золотоординської доби. Не один завантажений старовинними архівними матеріалами віз був ним доставлений до Москви та Санкт-Петербурга. А до Московії оцей Міллер був запрошений особисто Петром І. Так накопичувалася основа для написання історії Московії. Зауважу, саме Петро І, сфальшувавши так званий Радзивіллівський (Кенігзберзький) звід, вказав напрям, яким потрібно рухатися – поєднати київську та ростово-суздальську землі. Йому лише не вистачало часу, аби виконати свій "великий" задум. Ту працю виконала Катерина II.

Цікаво придивитися до перших історичних досліджень московитів докатеринівської доби. Про працю О. Лизлова "Скіфська історія" ми вже писали.

Отож звернімося ще до двох подібних: "История Российская с самых древнейших времен" Василя Татіщева та "Древняя Российская история от начала Российского народа до кончины великого Князя Ярослава Первого или до 1054 года" Михайла Ломоносова.

Спочатку з'ясуємо декотрі деталі стосовно появи книги Василя Татіщева. Як зазначив ще в середині XIX століття один із перших дослідників твору Татіщева – Ніл Попов, "Історія" була написана автором впродовж 1727–1739 років.

"Історія" Василя Татіщева не сприймалася ні владою, ні науковцями Академії Наук, її заборонили друкувати "за шкідливість та безглуздя". Хоча Татіщев продовжував працювати над "Історією" до своєї смерти, тобто до середини 1750 року.

Після смерти Василя Татіщева його син, за наказом імператриці Єлізавети Петрівни, передав усі оригінали батьківської праці до кабінету імператриці.

Як бачимо, з середини 1752 року оригінал історичної праці Татіщева в повному обсязі перебував у руках російської влади. Та його ніхто не збирався друкувати. Оригінал "Історії" Василя Татіщева безслідно зник.

Зараз існує більше двадцяти так званих "списків історії Василя Татіщева", немовби якимось чином причетних до оригіналу. Навіть академік О. Шахматов у своєму дослідженні "К вопросу о критическом издании Истории Российской В. Н. Татищева" оперує чотирнадцятьма джерелами (списками). Але нема достовірних джерел, куди подівся беззаперечний оригінал праці Василя Татіщева. Хоча безслідно зникнути з імператорської канцелярії, звичайно, він не міг.

Чому ми так прискіпливо звертаємо увагу саме на ці факти?

Справа в тому, що більшість істориків-дослідників як минулих віків, так і сучасних, вважають "Історію" Татіщева в більшій чи меншій історичній мірі сфальшованою. Російський академік П. Бутков чітко зазначив:

"История Татищева издана не с подлинника, который потерян, а с весьма неисправного, худого списка..."

Між іншим, такої ж думки дотримувався українець, сучасник Буткова, – професор М. Максимович – перший ректор Київського університету.

Перші ж три частини (томи) книги Татіщева видавалися під пильним наглядом Катерини II з 1768 до 1784 року. Редагував працю все той же Герард Міллер.

До праці професора Ніла Попова "В. Н. Татищев и его время", московського видання 1861 року, додано частину так званої "Переписки времен Екатерины II по поводу сочинений Татищева", де наведено два листи завідуючого катеринінської канцелярії Адама Олсуф'єва до Г. Міллера та один лист-відповідь професора Міллера. Що цікаво, листування тривало не один рік, та нам дозволили познайомитися лише з трьома листами. Але й цього вистачає, щоб дізнатись, як агресивно реагувала Катерина II на розголошення історичних таємниць Московської імперії.

Катерина II забороняла професору Міллеру не тільки знайомити когось із працею Татіщева, а й висловлювати власні думки стосовно його "Історії". І це при тому, що Міллер був особливо довіреною особою імператриці. А для повного затаємничення книги вся бібліотека та рукописи самого Міллера були вилучені Катериною II до свого архіву. І це ще за життя професора. Ще одна дуже цікава річ: останній лист Адама Олсуф'єва до Г. Міллера датований 2-м жовтня 1793 року. Лист настільки вразив професора, що, написавши відповідь 10 жовтня, Г. Міллер помер 11 жовтня того ж року. Історія майже детективна. Але тільки для людей, необізнаних з жорстокістю московських владоможців.

Отака достовірна правда щодо появи "Історії" Татіщева.

Далі звернімося до появи історичної праці Михайла Ломоносова. Тут трапилася не менш детективна історія. Одразу зауважу – Михайло Ломоносов писав своє історичне дослідження за наказом імператриці Єлизавети Петрівни.

Ломоносов почав збирати матеріал для своєї історичної праці з 1751 року. А 1754 року приступив до написання книги.

Але далі пішли суцільні недоречності. Коли книжка була частково надрукована, Ломоносов, немовби особисто, припинив друк та забрав з друкарні рукопис для подальшої праці над ним. І працював над новою книгою знову повних чотири роки.

28 лютого 1763 року Михайло Ломоносов пише до Академії Наук листа, де повідомляє, що передає Академії до друку нову книгу, яка складається з чотирьох частин і охоплює московську історію від дослов'янських часів до князя Івана Васильовича, тобто до XVI століття. Таким чином, у друкарському наборі "Історія" Ломоносова була доведена до XVI століття і сягала 300 сторінок.

Тим часом імперії настали інші часи – на троні сиділа Катерина II. Тож друкування книги Ломоносова призупинили. Катерину II щось не влаштовувало в тій "Історії". Лише після смерті Ломоносова, у 1766 році, імператриця дала дозвіл надрукувати перший варіант книги. Чому саме так, історики не повідомляють.

"Історія" Ломоносова була надрукована у двох варіантах. Але нам дозволено ознайомитися лише з одним, тобто з першою частиною книги, що сягає 1054 року. Далі – зась!

Що цікаво, книга надрукована саме в тому форматі, від котрого Ломоносов відмовився. І сягає вона лише 140 сторінок. Між тим, у 1763 році Ломоносов переглядав набір своєї праці особисто, й вона сягала 300 сторінок. Отакі незрозумілі таємниці спіткали працю Ломоносова. Тому друга частина "Історії" і "не сохранилась".

Та полишимо московські таємниці фальшування історичних праць Василя Татіщева та Михайла Ломоносова. То – жалюгідні потуги владоможців. Нас цікавить інше питання. Обидва автори працювали над своїми історичними дослідженнями до появи катеринівських "общерусских летописных сводов", тож вони не могли знати про їхнє існування. І саме цю істину ствердили історичні праці Татіщева та Ломоносова.

Ми вже зазначали, що фальшування московської історії розпочалося за часів Петра І. Хоча не потрібно забувати й "заслуги" на цій ниві Івана ІІІ та Івана IV (Грозного).

Але то були хаотичні спроби. Цар Петро І своїми діями заклав основу для цілеспрямованого фальшування історії московитів. Так, 20 грудня 1720 року він своїм указом наказав київському губернатору Голіцину вилучити з усіх українських монастирів усі старовинні грамоти, літописи та книги. І то був уже не перший указ подібного змісту. Ще раніше, 1716 року, під його наглядом фальшували так званий Радзивіллівський літопис.

Отож, і Татіщев, і Ломоносов, працюючи над своїми історичними творами, уже могли користуватися копіями праці Нестора "Повість минулих літ". Хоча ми не ведемо мови про якість тих копій. Бо пізніше професор О. Шахматов виявив цілу низку "вставок" до праці Нестора, особливо стосовно так званої Ростово-Суздальської землі та її найперших князів. О. Шахматов навіть заявив, а український професор А. Кримський підтримав, що "я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас".

Як бачите, у справі фальшування історії московити працювали надзвичайно плідно. Але то тема іншої розмови.

У своїх працях обидва історики (Татіщев і Ломоносов) посилалися саме на ці твори – повість Нестора та Радзивіллівський літопис. А ще – на так званий Іоакимівський літописний звід.

Російські науковці вважають, що Радзивіллівський літопис належить до праць кінця XIII століття і написаний у Ростово-Суздальській землі, бо доведений до 1206 року і має згадки про князів тієї землі, що розпочинаються в кінцевій третині книги. Але є одна надзвичайно цікава річ, яку російські (та й українські) історики оминають та замовчують, бо не можуть пояснити. На сторінках Радзивіллівського (Кенігзбергського) літопису маємо 618 кольорових малюнків, що супроводжують текст. Так-от: історики-дослідники встановили, що: "ясные следы немецкой живописи и гравюры, явственная модернизация рисунков начинаются с 96 листа, где находится изображение "катепана", одетого в костюм немецкаго покроя и сидящаго у готического сооружения с башенками..." (А. Шахматов). А російський професор М. Кондаков пішов далі: "..... отметил особенный реалистический характер лицевых изображений в последней трети рукописи (саме тій частині, де є згадки про Ростово-Суздальських князів. – В. Б.), относящейся "к новейшей местной истории", и указал, что именно здесь имеются ясные следы западно-европейского влияния; так, мы найдем здесь западные средневековые башмаки, западные головные уборы и чепцы у женщин; одежда князей представляет западную своего рода далматику; "женщины зачастую одеты в западныя, волочащиеся по полу й узкия в талии платья, которыя – тоже следуя западной моде – оне приподымают спереди, чтобы не наступать при ходьбе и обнаружить цветное исподнее платне..."

У зв'язку з цим, ми пам'ятаємо праці археолога О. Уварова та антрополога О. Богданова, які про подібний одяг та взуття московитів і не згадують. Навпаки, вчені встановили, що впродовж VIII-XVIII століть московити (меряни) ще споживали сире м'ясо та дике коріння. Отака "європейська культура" та "європейський вплив".

У своїх історичних працях Василь Татіщев та Михайло Ломоносов посилалися також на декілька десятків іноземних авторів, і ті імена наведені в їхніх книгах. Але вони, як і Олексій Лизлов у своїй "Скіфській історії", не посилалися на так звані "общерусские летописные своды". Ті "зводи" Катерина II у 60-ті роки XVIII століття лише починала опрацьовувати, і то надзвичайно серйозно і пунктуально.

А загадка про Іоакимівський літопис до уваги прийматися не може. Бо навіть російська історіографія вважає його звичайною фальшивою вигадкою. Хоча багато істориків до сьогодення послуговується цією фальшивкою.

Між іншим, друкуючи Радзивіллівський літопис у переліку "Полного собрания русских летописей", редакція повністю вилучила із книги всі 618 малюнків. Щоб не муляли очі та не нагадували про Петрові забаганки одягти диких лісових мерянок (московитянок) початку XIII століття в довгі шлейфовані європейські сукні ХVІІІ століття.

Володимир БЕЛІНСЬКИЙ, «Нація і держава», 15 січня 2008 р.
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Namaste_
Site Admin


Зарегистрирован: 28.02.2007
Сообщения: 250
Откуда: Стольный град Киев

СообщениеДобавлено: Пт Фев 29, 2008 19:11    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни

© Олександр Палій, історик

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.

--------------------------------------------------------------------------------

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.

Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.

Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.

Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.

У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.

Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.

Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.

Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.

Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині українською слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”. Звертаю вашу увагу що це пишить історик. Wink

Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.

І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.

Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.
_________________
С любовью в сердце,
/Виктор/

Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail Посетить сайт автора
Показать сообщения:   
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов NAMASTE -> Религия Часовой пояс: GMT + 2
Страница 1 из 1

 
Перейти:  
Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете голосовать в опросах


Powered by phpBB © 2001, 2005 phpBB Group
Русская поддержка phpBB