27 января 2009 (4 дня 22 часа назад)
Третій український Патріарх
Патріарх Філарет (Денисенко) – це вже давно не чергове ім’я в списку церковних ієрархів. Це явище. Період в новітній історії як Російської, так і Української православних церков. Спершу 120-й київський митрополит Московського патріархату в Радянському Союзі, а пізніше – третій Патріарх Української православної церкви Київського патріархату в незалежній Україні – він завжди користувався авторитетом. Його любили віруючі та з ним змушені були рахуватися опоненти. Він на високій посаді ієрарха Православної церкви пройшов через усі випробування атеїстичного радянського режиму, безладдя Перебудови, часи сподівання і становлення Незалежної України. Зрештою явив яскравий зразок служіння не лише Богові, але й власному народові. Пройшов шлях помсти і оббріхування, зради найближчих людей і навіть облудної анафеми.
Нині Cвятійшому – 80 років. Патріарху, як кажуть, патріарший вік! Це той випадок, коли роки додають людині неповторної, навіть містичної духовної сили. Не даремно ж з грецької слово «патріарх» означає «начальник отців», або «праотець». Святий апостол Павло назвав патріархом праотця Авраама, який, за біблійними свідченнями, помер у віці 175 років. Отже, це зразок зречення земного в ім’я небесного старшим пастирем, який бачить Бога.
Починаючи з 70-х років уже минулого, ХХ сторіччя, і до 1991 року митрополит Філарет був чільним діячем Російської православної церкви, довгий час представляв її на міжнародній арені, був навіть фактичним керівником цієї найбільшої в православному світі церкви (на посаді патріаршого місцеблюстителя). Покійні Папа Римський Іван Павло ІІ, Московський патріарх Алексій ІІ, індійський лідер Індіра Ганді, класик української літератури Олесь Гончар були з ним добре знайомі. Нинішні Вселенський патріарх Варфоломій і місцеблюститель московського патріаршого престол митрополит Кирил були швидше молодшими братами. А теперішній предстоятель УПЦ Московського патріархату, митрополит Володимир (Сабодан) служив вікарним єпископом (тобто єпископом-помічником) у митрополита Філарета.
За таких історичних реалій нині дивно спостерігати за муками видавців і укладачів літератури з Московського патріархату, які в книжках із історії намагаються оминути ім’я тодішнього київського митрополита Філарета. Відкриваєш один товстелезний і по-московському помпезний довідник із історії Російської православної церкви ХХ сторіччя і дивуєшся, чому так погано закомпоновані, мов відрізані по живому, деякі фото. Ось хіротонія того ж митрополита Володимира (Сабодана). Дивишся і відчуваєш: чогось бракує. Он фото, де стоять тодішній Патріарх Московський Пімен із митрополитом Алексієм (пізніше – Патріархом Алексієм ІІ) і у Патріарха Пімена відрізано пів плеча. Невже такими непрофесійними були церковні фотографи? Зовсім ні. Це наслідок ідеологічних купюр – усюди мав бути митрополит Філарет. Ненавистю до свого колишнього побратима ідеологи з Московської патріархії виявляють свою слабкість. Адже сказано: пізнайте правду і правда вільними зробить вас…
Збереження Володимирського кафедрального собору від закриття в радянський час, організація та проведення масштабних святкувань 1000-ліття Хрещення Руси, які поклали початок відродження Православної церкви у всьому Радянському Союзі, переклад Нового завіту сучасною українською мовою, перше відродження Києво-Печерської лаври, а головне, збереження тендітної лампадки віри в часи розвою державного атеїзму – це заслуги тодішнього митрополита Філарета перед єдиною тоді Російською православною церквою.
Про те, що попри лояльність до влади, митрополит Філарет зажди вперто відстоював інтереси Церкви, свідчать навіть радянські чиновники в своїх секретних донесеннях. Так, 1975 року заступник голови Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР В.Фуров доповідав членам ЦК КПРС, що митрополит Філарет належить до категорії архієреїв РПЦ, які «намагаються активізувати служителів культу, церковного активу, виступають за підвищення ролі Церкви в особистому, сімейному і суспільному житті». В тодішніх умовах – не вельми позитивна характеристика влади.
У чому ж вина владики Філарета перед Церквою? Лише в тому, що до служіння Церкві він додав служіння рідному народу. Вихідець із донецьких степів очолив рух до автокефалії Української православної церкви. Наполегливо та твердо веде Українське православ’я до свого помісного статусу. І це не примха Святійшого Філарета, а бажання всього українського народу, підтверджене століттями боротьби за свою духовну свободу, а вже за часів Незалежності зафіксоване всіма соціологічними опитуваннями. Дослідження констатують: громадяни України у переважній більшості називають себе віруючими Київського патріархату.
Перший патріарх Київського патріархату Мстислав І (Скрипник) був не лише племінником Симона Петлюри, але й учасником національно-визвольних змагань за самостійність України 1917-1920-років. Другий Патріарх Володимир І (Романюк) пройшов через десятиліття радянських таборів.
Патріарх Філарет, стоячи перед могилою багатолітнього дисидента, в’язня сумління, свого попередника Патріарха Володимира, сказав: «Ми не тільки віримо, ми переконані, що в Україні обов’язково буде єдина помісна Православна церква, незалежна від іноземного центру, яка служитиме українському народові». В цьому третій Патріарх вбачає благословення Боже. На вівтар цієї святої справи він кладе свої сили і своє життя.
В українській історії ніколи не бракувало величних і потужних постатей. Завжди не вистачало іншого – єдності народу навколо них. Київський митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа, головний отаман військ УНР Симон Петлюра – це лише кілька імен із плеяди борців за волю нашого народу. Українська православна церква також потребує консолідації навколо свого предстоятеля – Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Лише так можна реалізувати нашу спільну величну мету, явивши світові єдину помісну Українську православну церкву.
Нині Cвятійшому – 80 років. Патріарху, як кажуть, патріарший вік! Це той випадок, коли роки додають людині неповторної, навіть містичної духовної сили. Не даремно ж з грецької слово «патріарх» означає «начальник отців», або «праотець». Святий апостол Павло назвав патріархом праотця Авраама, який, за біблійними свідченнями, помер у віці 175 років. Отже, це зразок зречення земного в ім’я небесного старшим пастирем, який бачить Бога.
Починаючи з 70-х років уже минулого, ХХ сторіччя, і до 1991 року митрополит Філарет був чільним діячем Російської православної церкви, довгий час представляв її на міжнародній арені, був навіть фактичним керівником цієї найбільшої в православному світі церкви (на посаді патріаршого місцеблюстителя). Покійні Папа Римський Іван Павло ІІ, Московський патріарх Алексій ІІ, індійський лідер Індіра Ганді, класик української літератури Олесь Гончар були з ним добре знайомі. Нинішні Вселенський патріарх Варфоломій і місцеблюститель московського патріаршого престол митрополит Кирил були швидше молодшими братами. А теперішній предстоятель УПЦ Московського патріархату, митрополит Володимир (Сабодан) служив вікарним єпископом (тобто єпископом-помічником) у митрополита Філарета.
За таких історичних реалій нині дивно спостерігати за муками видавців і укладачів літератури з Московського патріархату, які в книжках із історії намагаються оминути ім’я тодішнього київського митрополита Філарета. Відкриваєш один товстелезний і по-московському помпезний довідник із історії Російської православної церкви ХХ сторіччя і дивуєшся, чому так погано закомпоновані, мов відрізані по живому, деякі фото. Ось хіротонія того ж митрополита Володимира (Сабодана). Дивишся і відчуваєш: чогось бракує. Он фото, де стоять тодішній Патріарх Московський Пімен із митрополитом Алексієм (пізніше – Патріархом Алексієм ІІ) і у Патріарха Пімена відрізано пів плеча. Невже такими непрофесійними були церковні фотографи? Зовсім ні. Це наслідок ідеологічних купюр – усюди мав бути митрополит Філарет. Ненавистю до свого колишнього побратима ідеологи з Московської патріархії виявляють свою слабкість. Адже сказано: пізнайте правду і правда вільними зробить вас…
Збереження Володимирського кафедрального собору від закриття в радянський час, організація та проведення масштабних святкувань 1000-ліття Хрещення Руси, які поклали початок відродження Православної церкви у всьому Радянському Союзі, переклад Нового завіту сучасною українською мовою, перше відродження Києво-Печерської лаври, а головне, збереження тендітної лампадки віри в часи розвою державного атеїзму – це заслуги тодішнього митрополита Філарета перед єдиною тоді Російською православною церквою.
Про те, що попри лояльність до влади, митрополит Філарет зажди вперто відстоював інтереси Церкви, свідчать навіть радянські чиновники в своїх секретних донесеннях. Так, 1975 року заступник голови Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР В.Фуров доповідав членам ЦК КПРС, що митрополит Філарет належить до категорії архієреїв РПЦ, які «намагаються активізувати служителів культу, церковного активу, виступають за підвищення ролі Церкви в особистому, сімейному і суспільному житті». В тодішніх умовах – не вельми позитивна характеристика влади.
У чому ж вина владики Філарета перед Церквою? Лише в тому, що до служіння Церкві він додав служіння рідному народу. Вихідець із донецьких степів очолив рух до автокефалії Української православної церкви. Наполегливо та твердо веде Українське православ’я до свого помісного статусу. І це не примха Святійшого Філарета, а бажання всього українського народу, підтверджене століттями боротьби за свою духовну свободу, а вже за часів Незалежності зафіксоване всіма соціологічними опитуваннями. Дослідження констатують: громадяни України у переважній більшості називають себе віруючими Київського патріархату.
Перший патріарх Київського патріархату Мстислав І (Скрипник) був не лише племінником Симона Петлюри, але й учасником національно-визвольних змагань за самостійність України 1917-1920-років. Другий Патріарх Володимир І (Романюк) пройшов через десятиліття радянських таборів.
Патріарх Філарет, стоячи перед могилою багатолітнього дисидента, в’язня сумління, свого попередника Патріарха Володимира, сказав: «Ми не тільки віримо, ми переконані, що в Україні обов’язково буде єдина помісна Православна церква, незалежна від іноземного центру, яка служитиме українському народові». В цьому третій Патріарх вбачає благословення Боже. На вівтар цієї святої справи він кладе свої сили і своє життя.
В українській історії ніколи не бракувало величних і потужних постатей. Завжди не вистачало іншого – єдності народу навколо них. Київський митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа, головний отаман військ УНР Симон Петлюра – це лише кілька імен із плеяди борців за волю нашого народу. Українська православна церква також потребує консолідації навколо свого предстоятеля – Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Лише так можна реалізувати нашу спільну величну мету, явивши світові єдину помісну Українську православну церкву.
Юрій ДОРОШЕНКО , заслужений журналіст України
